Мистецтво і війна. Як Третій Райх вивіз з України десятки тисяч картин — а зараз музеї борються за їх повернення

Під час Другої світової війни з України Третім Райхом було вивезено сотні тисяч предметів мистецтва: картини, книги, скульптури та інше. Деякі з них «осіли» в містах Заходу і знаходяться там до сих пір.

Спеціальний кореспондент Радіо НВ Ірина Лопатіна поговорила з представниками українських музеїв, чиї колекції за період 1939−1945 років вивозилися до нацистської Німеччини, і розібралася, як наразі в Україні борються за повернення викраденого мистецтва.

Частина I. Картина з вершником

У 80-х роках минулого століття подружжя Девід та Габі Трейсі придбало будинок у американському місті Ріджфілд, штат Коннектикут. Ще до них цю будівлю кілька разів перепродували. До початку 60-х його господарем був самотній чоловік, про якого було відомо, що той був солдатом швейцарської армії під час Другої світової війни. Саме від нього у будинку залишилося небагато меблів та кілька картин. Найбільше подружжю Трейсі подобалася величезна картина розміром два на три метри із вершником у багатому вбранні. Вона була особливою гордістю господарів, які обов’язково демонстрували її своїм гостям.

Проживши в Ріджфілді 30 років, американці вирішили переїхати до іншого штату, виставили свій будинок на продаж, зокрема — їхню улюблену картину. Подружжя сподівалося, що вони отримають за неї п’ять тисяч доларів, однак аукціонний дім Potomack Company, через який американські пенсіонери збиралися її продати, приголомшив їх новиною: виявилося, що це картина українського художника Михайла Паніна Таємний виїзд Івана Грозного перед опричниною. Вона зникла з колекції Дніпропетровського художнього музею ще під час Другої світової війни.

— В архіві музею у нас зберігається записка, яка датується 17 липня 1942 року, в якій перелічено вісім предметів як «тимчасово вилучені з музею», — розповідає директор Дніпропетровського художнього музею Тетяна Шапаренко. — Серед них є картина Паніна Іван Грозний виїжджає перед опричниною. Ми достовірно знаємо дату, коли ця робота була вилучена з нашого музею. Нам відомо, що на сьогодні поліція США хоче з’ясувати, що це за колишній швейцарський солдат, у будинку якого перебувають твори мистецтва, що належали музеям. Це дуже дивно.

Картина Михайла Паніна “Таємний виїзд Івана Грозного перед опричниною” / Фото: Посольство України в США via Facebook

Лиш один цей музей під час Другої світової війни втратив третину своєї колекції – частину з робіт вивезли нацисти. В Україні досі не знають точної кількості зниклих культурних цінностей протягом 1939−1945 років. За деякими офіційними даними, за цей період постраждав 151 музей, втрачено понад 300 тисяч експонатів, більш ніж 50 мільйонів книг та 46 мільйонів архівних справ. Однак українські музеї почали втрачати свої артефакти ще під час евакуації культурних цінностей у східні регіони колишнього Радянського Союзу.

У радянській історіографії цей порятунок раритетів наводили як «зразок успіху», — однак це не так, стверджує керівник Центру досліджень проблем повернення та реституції культурних цінностей Інституту історії України Сергій Кот. За його даними, колекції лише кожного двадцятого українського музею евакуювали — в результаті вдалося врятувати тільки 2% усіх музейних цінностей. До речі, сам державний план евакуації, зокрема і музейних закладів, затвердили ще у 30-х роках, каже Кот.

— Коли почався реальний, практичний процес евакуації, то виявилося, що транспорту немає, людей для вантаження не вистачає. Багато хто з музеїв розуміли цінність експонатів дуже «цікаво»: вантажили в першу чергу бюсти Леніна та Сталіна, а картини видатних майстрів залишалися, і про їхню долю ніхто не цікавився. Хоча в принципі значна частина музеїв Києва, Харкова, обласних музеїв змогли підготуватися до евакуації та вивезти значну частину своїх фондів.

Наприклад, Харківській художній музей вважають одним із найбільших та найцінніших, проте з початком війни цю колекцію просто не внесли до плану евакуації, розповідає його нинішній директор Валентина Мизгіна. Коли Харків бомбардували, тодішній керівник музею Прокоп Кривень просив надати хоча б дев’ять вагонів для вивозу основних фондів, але йому виділили лише один. У ньому вдалося вивезти майже п’ять тисяч експонатів — з 75 тисяч.

— Вони знімали картини з підрамників, щоб якомога більше вмістити в цей вагон творів, і за дев’ять днів до того, як окупанти зайшли до міста, цей потяг поїхав кудись у «білий світ», у Сибір, — каже Валентина Мизгіна. — Однак там ніхто на цю колекцію не чекав.

Навіть ті культурні цінності, які вдавалося вивезти у вагонах або на баржах, потрапляли під бомбардування. Історик Сергій Кот каже, що чимала частина колекції Харківського історичного музею була знищена під час авіанальоту на ешелон на станції Олексіївка в Росії.

— Є свідчення про те, що чимало барж потрапляли під бомбардування і чимало речей були затоплені. Багато речей доставлялися в якесь місце і там кидалися. Наприклад, на березі Дніпра в Дніпропетровську, коли вже прийшли німці, виявили унікальні речі з так званого Київського антирелігійного музею. Так само в Харкові – не знали куди дівати [експонати], керівництво тікати думало, і просто на Майдані Свободи, перед будівлею Держпрому, купою склали ящики з цінностями київських музеїв (це церковне золото та срібло) на момент вступу німців до Харкова.

Той факт, що евакуйовані колекції розграбовували (подекуди робітники НКВС просто забирали «килими» картин з краєзнавчих музеїв вже в евакуації) — це окрема тема, тому повертаємося до України за часів нацистської окупації. Сергій Кот розповідає, що культурні цінності вивозили в кілька етапів: першою з організованих нацистських груп, яка цілеспрямовано, на державному рівні, виявляла та конфісковувала артефакти, була група Кюнсберґа. Цей спеціальний батальйон СС діяв при Міністерстві закордонних справ Третього Райху та мав необмежені повноваження виявляти у прифронтовій зоні культурні цінності широкого спектру. Їх цікавила, в першу чергу, політична та наукова література, преса, старі та сучасні карти і книжки на різну тематику.

Награбовані нацистами предмети мистецтва в Баварії. На задньому плані американський солдат / Фото: DR, Wikimedia

— Ця група довго не затримувалася в одному і тому ж місці. Вона два-три тижні працювала, і все, що потрібно було, звозили на місця концентрації [творів], склади. Потім все це відправлялося углиб Райху. Більшість речей, що траплялися, переправлялися до штаб-квартири СС — вони слугували базою для наукового вивчення «завойованих народів», для вивчення ресурсів територій. До речі, тільки з Києва, за деякими даними, ця група вивезла п’ять-сім вагонів культурних цінностей.

З приходом окупаційної адміністрації та Райхскомісаріату, на території України почали діяти спеціалісти Айнзацштабу Альфреда Розенберґа. Фахівці цієї структури на системній основі вивчали, описували колекції і вилучали найцінніше. У Києві діяла головна робоча група по Україні. Історик Кот каже, що спочатку не йшлося про обов’язкове вивезення артефактів із території України, — однак були винятки. Адольф Гітлер у своєму рідному Лінці, що в Австрії, планував організувати художню галерею — Музей фюрера. Для цього директор Дрезденської картинної галереї Гю Поссе ще з кінця 30-х років відбирав для майбутньої установи найкращі картини з тих, що були вивезені з окупованих країн, зокрема — України.

Гітлер планував зібрати в Лінці колекцію, за його визначенням, «арійських митців». Наприклад, до них він відносив і німецького живописця, одного з найвидатніших представників західноєвропейського Ренесансу Альбрехта Дюрера. Тому не дивно, що, за особливим дорученням соратника Гітлера Германа Герінґа, після окупації Львова кілька десятків малюнків Дюрера вивезли з місцевого музею до Берліна. Але загальна політика змінилася під час наступу радянських військ: вже 1943 року, разом із евакуацією німецьких установ, підрозділи штабу Розенберґа готували до відправки з Києва у Райх найвидатніші культурні цінності.

— Це дійсно було масштабне вивезення культурних цінностей, тому що до Києва звозилися культурні цінності Харкова, Рівного, Умані. Наприклад, в Умані були фантастичні колекції – археологічні експонати з розкопок 20−30-х років, де перлинами були трипільські речі. В Уманському музеї була фантастична колекція картин: за описами 20-х років там було цілеспрямоване зібрання — ще колишніми власниками панських садиб польського походження на території Уманщини — близько 600 картин XVI-XVII століття. Переважно це був голландський живопис. Доля абсолютної більшості з них невідома. Вивезення відбувалося з київських музеїв. Якщо говорити про загальні збитки, то можна посилатися на німецькі дані: вони доповідали в Райх, що з Києва на Кеніґсберґ була вивезена колекція з 700 найцінніших ікон, і самі нацисти говорили, що це найбільша колекція іконопису в світі. З реліквій, які там були — чудотворні ікони Києво-Печерської лаври Ігорівської Божої Матері, Успенської Божої Матері, які вважалися ще візантійськими іконами ХІ-ХІІ століття. Ці ікони поки що вважаються втраченими безслідно, разом з усім цим зібранням, — каже Сергій Кот.

Заступник директора з наукової роботи Національного музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків Олена Живкова називає вивезення нацистами артефактів з їхньої установи під час наступу Радянської армії цілеспрямованим грабежем. Однак експонати музею, частину з яких не вдалося евакуювати, почали «розтягувати» ще задовго до цього. Як тільки нацисти окупували Київ, в музеї одразу з’явилися представники окупаційної влади — вони почали вилучати різні експонати, щоб прикрашати свої офіційні кабінети та власні домівки, і навіть залишали розписки з переліком речей, які забирали з музею. Таке траплялося скрізь, каже історик Сергій Кот:

— Офіцери для прикрашання штабів, кабінетів, наприклад, у Миколаєві позабирали десятки робіт Верещагіна і почепили у казино в офіцерському клубі. Де ці речі ділися (хоча все це писалося з зобов’язанням повернути) — невідомо.

Ящики із предметами мистецтва з колекції Національного музею в Кракові перед транспортуванням до Третього Райху / Фото: S. Frąckiewicz, Wikimedia

Олена Живкова каже, що з появою команди Розенберґа в Києві набіги з вилученням експонатів для інтер’єру припинилися — деякі картини за наказом чиновників навіть повернули до музею Ханенків, однак не всі. Живкова спеціально не називає прізвищ авторів робіт, які нацисти вивезли із установи — за її словами, вони забирали все, що залишалося в сховищах та на експозиції. Загалом було вивезено близько 24 тисяч експонатів.

Ешелони з культурними цінностями з різних київських та інших українських музеїв спочатку направили до Кам’янця-Подільського, згодом — до Кеніґсберґа, а вже потім до маєтку графів Вільденгоф. Цей вантаж супроводжувала мистецтвознавець Поліна Кульженко. Втім, однієї ночі її примусили вийти з приміщення, де зберігалися ящики з артефактами — їй пояснили, що радянські війська вже на околицях Кеніґсберґа і залишатися там небезпечно. Музейна працівниця Олена Живкова розповідає:

— Тієї ночі нібито пройшла пожежа, маєток згорів, і через кілька днів Поліну Кульженко в супроводі німецьких офіцерів привели в підвал і показали розгромлене приміщення. У своїх мемуарах вона писала, що побачила якісь ящики, уламки рам і скульптур, але нічого конкретнішого вона не пише. Її та різні інші свідчення говорять про те, нібито ця колекція згоріла. Але мені вдалося знайти у 2013 році на антикварному ринку роботу, яка абсолютно очевидно належала до тієї вивезеної колекції, яка мала згоріти в Кеніґсберзі. Мені вдалося її виявити на одному з аукціонів в Амстердамі – і навіть всупереч всім обставинам повернути її. Вона висить в експозиції нашого музею — це картина Корнеліса ван Пуленбурґа, одного з провідних голландських художників XVII століття, вона називається Аркадський пейзаж.

Історик Сергій Кот вважає, що нацисти інсценували пожежу, адже культурні цінності бралися не тільки для наповнення Музею фюрера — ближче до закінчення війни ці речі розцінювалися вже як капітал та умовне «швейцарське золото». За деякими джерелами, під час Другої світової війни був «бум» на антикварному ринку, оскільки нацисти розпродували зокрема й культурні цінності для закупівлі продовольства та сировини.

За оцінками експертів, за період 1939−1945 років подібний продаж поповнив казну Третього Райху щонайменше на суму понад 100 мільярдів райхсмарок. Ці мільярди покрили майже третину витрат на ведення війни, — тому і грабунок нацистами культурних цінностей з різноманітних світових музеїв, зокрема і українських, мало здебільшого виключно фінансову основу.

— Гауляйтер України Еріх Кох до так званої «колекції Коха» також відбирав найбільш достойні картини з Музею російського мистецтва в Києві, з Музею Ханенків. До речі, сліди колишньої колекції Коха прослідковуються і зараз. Все, що після війни вдавалося знаходити, — а саме перші знахідки, — були, власне, на території СРСР, в Пермській картинній галереї. Дві роботи були здані та продані людьми, які служили в Кеніґсберзі, там вони їх придбали і потім продали в музей. Вже на виставці відреставрованих речей їх «засікли» співробітники київських музеїв і витребували назад.

Загалом про об’єм вивезених нацистами артефактів із українських музеїв може свідчити ще один факт: американці знайшли у сховищах та передали до окупованої Радянським Союзом частини Німеччини понад 530 тисяч одиниць культурних цінностей, що були викрадені нацистами. Вже на території колишньої Німецької Демократичної Республіки, на складах понад берегів річки Шпрее, сортувалися роботи та відправлялися назад до Радянського Союзу.

— З цих більш як півмільйона одиниць культурних цінностей десь 167 тисяч було тим, що вивезено з України — це і книжки, і окремі предмети, — каже історик Сергій Кот. — Дещо знаходили по мірі просування радянських частин і повертали назад. Наприклад, у Польщі знайшли на залізниці цілий вагон із культурними цінностями з Дніпропетровська — це все відігнали назад.

Частина II. Повернути вкрадене

Значна частина з півмільйона культурних цінностей, які були знайдені в західній зоні окупації Німеччини і передані до радянської зони з метою повернення до Радянського Союзу, опинилася саме в російських музеях. За словами керівника Центру досліджень проблем повернення та реституції культурних цінностей Інституту історії України Сергія Кота, вітчизняних фахівців навіть не допустили до процесу сортування та ідентифікації артефактів.

Коли в Києві стало відомо про таку знахідку, то в Німеччину відразу відрядили емісара-науковця для пошуку експонатів саме українських музеїв. З прибуттям фахівця до Берліну, представники Радянської військової адміністрації Німеччини відповіли, що його участь у відборі не потрібна. Рапорт про відмову в ідентифікації та контролю, куди ці культурні цінності пересилаються, й досі зберігається в архівах, каже Кот.

— В кінці 1947 року з Берліна відійшли два потяги. Один поїхав на Київ, і в ньому були речі з українських та білоруських музеїв. Перед його відправкою запросили комісію і показали, що ось [є] ящики, описи до кожного ящика, вибірково декілька ящиків відкрили. Однак звідки та як це комплектувалося не повідомлялося — сказали, що «Ось вам речі, везіть». Вони приїхали сюди, до Києва; на початку 1948 року була створена спецкомісія. Проте потім з’ясувалося, що відправився ще один потяг з культурними цінностями — під Петербург, у Пушкіно. Там були склади предметів, які вивозилися і складувалися: і радянські речі, і те, що вивозилося безпосередньо з Німеччини. Серед них було і багато українських цінних речей.

Нацистські солдати з картиною “Король Карл III відвідує Папу Бенедикта XIV у Кавовому павільйоні палацу Квірінале” / Фото: Bundesarchiv, Wikimedia

Заступник директора з наукової роботи Національного музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків Олена Живкова розповідає, що у 2011-му українських фахівців в результаті довгих перемовин допустили до спецсховища державного Ермітажу. Сама Живкова знайшла щонайменше три картини з музею Ханенків, які потрапили до так званої колекції Коха.

— Ця колекцію після Нюрнберзького трибуналу віддали в земельний музей Ваймара. Всі ці трофейні речі передали радянському командуванню і вони надійшли до Державного музейного фонду, звідки прямо відправилися в ермітажне спецсховище. Їм уже не було діла до того, щоб розбиратися, звідки ці речі.

Українська сторона пред’явила претензії Росії щодо повернення цих картин до музею, однак та нічого не віддала.

Загалом питання повернення Німеччиною вивезених нацистами культурних цінностей за радянської доби практично не порушували. Історик Сергій Кот має пояснення — він вважає, що ця тема була закритою, оскільки Радянський Союз захопив велику кількість культурних цінностей після того, як його армія увійшла до Німеччини.

— Якщо говорити про архіви, то це були мільйони справ, це були сотні тисяч музейних предметів. І про рівень [втрат] можна говорити з того, що залишилося: розкопки Шлімана давньої Трої, Пергаму, славнозвісні скарби та золото Трої – це все зараз в Москві у образотворчому музею імені Пушкіна.

Директор Харківського художнього музею Валентина Мизгіна розповідає, що на теренах Радянського Союзу в 1943 році Раднарком створив спеціальну комісію. Вона мала відбирати на звільнених від нацистів територіях зразки мистецтва, архівні документи, рідкісні книги. Це робилося для того, щоб відшкодувати втрати радянських музеїв, архівів та бібліотек, яких вони зазнали під час Другої світової війни. Сотні тисяч предметів звозили до різних великих міст Радянського Союзу, створюючи там так звані спеціальні фонди. Однак це було великою таємницею.

— Після перемоги повернули експонати Дрезденської галереї – всі бурно аплодували (особливо, самі собі). І все. А ці сотні тисяч експонатів були приховані від усього людства, від науковців. Тільки на останньому місяці існування СРСР міністр культури Микола Губенко зібрав нараду, на якій було вперше сказано, що існують ці «спецхраны» — саме ті, які формувалися за рахунок завозів цих творів. Хапали ж все… Тільки у 1991 році цю тему озвучили. Я тоді була на тій нараді і запропонувала увійти до міжрегіональної комісії, щоб розпочати пошуки. Але СРСР розпався, і ця тема була закрита.

Харківський художній музей після війни повернув єдину річ — картину Леоніда Жодейка Портрет дівчини. Вона зберігалася у подібному спецсховищі речей, привезених із Німеччини, а саме у Всесоюзному виробничо-художньому комбінаті імені Вучетича в Москві. Звідти ж повернули ще одну картину Волкова з їхньої колишньої колекції одному з відділів установи — Пархомівському художньому музею імені Луньова. Проте, за словами історика Сергія Кота, таке таємне вивезення культурних цінностей Радянським Союзом нині створює багато проблем — у жодному архівному документі немає формулювань, що експонат ввозять до Радянського Союзу як компенсацію втрат, яких музеї зазнали від нацистів.

— Більше того, передаючи на державному рівні до НДР культурні цінності у 50-ті роки, в повідомленнях ТАСС було, що «Радянський Союз повертає до Німеччини культурні цінності, які перебували на тимчасовому зберіганні на території Радянського Союзу». Я завжди дивуюся, коли чую голоси нефахівців про те, що «Як нам віддавати те, що слугувало нам нібито компенсацією наших втрат?». Але вибачте, ви зверніться до любого суду з цими паперами і спробуйте доказати, що цей конкретний предмет є компенсацією. Ніде в документах, облікових книгах немає, що це була компенсація.

Нацистське золото в комуні Меркерс-Кізельбах / Фото: DR, Wikimedia

Щоби навпаки виступити «благодійниками», Радянський Союз повернув до післявоєнної Німеччини понад півтора мільйона художніх творів. Заступник директора з наукової роботи Музею Ханенків Олена Живкова каже, що велика частина Дрезденської картинної галереї зберігалася саме у них, проте в середині 50-х років як жест доброї волі установа передала назад до німецького музею майже 500 картин:

— Це не була компенсаторна реституція, це був жест доброї волі. А ще точніше – це була політика.

За кілька років Музей Ханенків передав до музеїв колишньої Німецької Демократичної Республіки майже 100 тисяч творів графіки, картини, вироби з фарфору, унікальний давньоєгипетський папірус. Політична передача мистецтва продовжилася і за часів незалежної України. Так, на початку 2000-х Україна в односторонньому порядку віддала понад сто дуже цінних малюнків з так званої колекції Франца Кеніґса до музею в Роттердамі.

— Цю колекцію віддали в незаконний спосіб, вона не пройшла через парламент, — розповідає Олена Живкова. — Музей боровся скільки міг проти цього. Для початку, нам обіцяли провести широку виставку в усій Україні тих речей, які ми віддаємо. Але виставка працювала в залах нашого музею рівно один тиждень, а потім її закрили, і [екс-президент України] Леонід Данилович [Кучма] відвіз її і передав Голландії.

Історик Сергій Кот каже, що Україна протягом тривалого часу не визнавала, що на її території перебуває частина так званої колекції Франца Кеніґса. Втім, на початку 2000-х Київ перебував у певній міжнародній ізоляції після «касетного скандалу» та звинувачення у нібито продажу Іраку станцій радіотехнічної розвідки Кольчуга.

— Тут Нідерланди одночасно стають головою в Раді НАТО і головують в Європарламенті, і раптом ми визнаємо, що у нас є частина творів, малюнків колекції Кеніґса. Проводять блискавичні переговори, і Україна передає їх Королівству Нідерландів. В принципі, це правильний крок був, тому що Нідерланди були союзниками України. З моєї точки зору, як експерта, ми зробили правильно. Але як це було зроблено (дуже спішно, щоб в потрібний момент «заскочити», мати підтримку в цій міжнародній ізоляції) — це, мені здається, не дуже добре було зроблено. Ми могли поговорити з голландцями про [повернення] речей українського походження, які під час війни зникли і потрапили до Нідерландів.

Історик наводить приклад із величезною колекцією голландського нациста Пітера Ментеня. Він зібрав її під час свого перебування на Львівщині та у Кракові. Тоді нацисти вбили багато львівських колекціонерів, а їхнє майно перейшло до Ментеня. Однак ідентифікацію артефактів, а саме — що з предметів мистецтва походить із України, не провели. Наразі на урядовому депозиті в Нідерландах зберігається ще одна колекція культурних цінностей одного з нацистів. За даними американських експертів, там є щонайменше три ікони, що походять із Харкова та Києва, розповідає Кот:

— Вже відомо, що в Голландії є твори з колекції довоєнних закладів Оссолінських, а саме малюнки Альбрехта Дюрера. Німці її вивезли для Музею фюрера. Після війни вони потрапили до американців. Вже вони дозволили їх передати приватному власнику, всупереч підписаним договорам і документам щодо процедури реституції. Вона передбачала, що приватні особи не могли претендувати на речі, а тільки уряди країн, території яких станом на післявоєнний момент входять до складу даної країни. Тобто Львів входив до складу СРСР, тому Україна і СРСР могли на них претендувати. Але колекцію віддали представнику Любомирських, який доказав, що він є нащадком і може на неї претендувати. Однак він відразу виставив все це на аукціон — картини розповзлися світом, і частина з них опинилася на території Нідерландів. Питання наразі спірне, адже голландські музеї законно купили ці малюнки на аукціоні. Але з іншого боку, це було пограбовано та вивезено зі Львова, і за повоєнним правом ці речі повинні були повернутися до Львова. Тому нам було про що говорити з Нідерландами.

Гентський вівтар дістали з соляної шахти в німецькому Альтаусзе / Фото: DR, Wikimedia

Зазначу, що, наприклад, із Німеччиною Україна ще на початку 90-х років створила україно-німецьку змішану комісію з питань повернення та реституції втрачених та незаконно переміщених під час Другої світової війни культурних цінностей. Під час роботи цієї комісії як жест доброї волі Україна також передала до Німеччини так званий «архів Баха» — це цінний музичний архів Співочої академії Берліна, що складався з рукописної збірки партитур хоралів для органу Йоганна Баха. До речі, як потрапила до України ця збірка, достеменно невідомо.

Прийнято вважати, що її сюди привезли радянські танкісти — вони знайшли майже один мільйон нотних листів у Польщі, куди нацисти перевезли зібрання Берлінської співочої академії. Німеччина також повертала деякі раритети: у 1994-му Берлін передав скіфське дзеркало та археологічні артефакти, які вивезли під час Другої світової війни з Херсонського історично-археологічного музею. У 2001-му до Уманської картинної галереї повернули картину XVII століття Весільна хода нареченого невідомого голландського художника майстерні Пітера Брейґеля-молодшого. У 2011-му — колекцію з 210 писанок та декоративний таріль (вони протягом 70 років зберігалися в регіональному музеї міста Хьохштедт-на-Дунаї).

Це не остаточний перелік артефактів, що Німеччина передала до України. Наприклад, один з останніх прикладів — раритетна грамота Петра Першого від 1708 року на поставлення митрополита Іосафа Кроковського. Цей документ після війни опинився в Інституті східноєвропейської історії та регіональних досліджень в німецькому Тюбінґені. Він повернувся до України навесні цього року. Водночас, окрім офіційних установ, і звичайні німці передавали Україні речі, які були незаконно вивезені з нашої території під час Другої світової. Так, наприкінці 2013-го до одного з храмів на Вінниччині Айке Ререн передав ікону Божої Матері. Вона була вивезена до Німеччини, де її придбав батько Ререна — колишній солдат вермахту.

Україна на початку 2000-х навіть домовилася з Росією про повернення одинадцяти фрагментів фресок Михайлівського Золотоверхого собору, які були вивезені з Києва у 1943 році – згодом після закінчення війни цінності потрапили на територію Росії, де зберігалися в Ермітажі, а туди вони потрапили з Новгорода. Зараз вони зберігаються в музеї історії Михайлівського монастиря.

— Але ще щонайменше шість фресок зберігається в Новгороді, з них п’ять — цілі. Вони кращі, ніж ті, які ми забрали з Ермітажу. На жаль, переговори щодо повернення цих предметів після 2001 року були припинені. Після перемоги Ющенка я неодноразово намагався ініціювати продовження цих переговорів, але чиновники просто заблокували їх і відповідали мені телефоном, що це недоцільно. Питання ж не знято — вони [фрески] там є. Ми знаємо, де вони залишилися, якщо взяти комплекс Михайлівських речей. Але коли ми зможемо повернутися [до цього питання], в нинішніх умовах політичного та військового протистояння — це просто невідомо. До того ж у Новгороді знайшли ще десять ікон так званого українського письма, — говорить історик Сергій Кот.

Чи не найважчими донині залишаються перемовини з Польщею: польська сторона практично завжди наполягає на поверненні раритетів на взаємовигідних умовах. Зазначу, що вивезені артефакти з українських музеїв складувалися як на території Німеччини, так і Польщі. Достеменно відомо про місцезнаходження у цій країні деяких викрадених нацистами культурних цінностей. Наприклад, картина Григорія Мясоєдова Посуха із Харківського художнього музею наразі зберігається у Національному музеї Варшави.

— Є облікова картка (яку не ми писали, а польські працівники), і там написано, що картина з Харківського музею, — розповідає його директор Валентина Мизгіна. — Тут і переконувати не треба — але не вдається. Я їздила до Міністерства культури Польщі, була в цьому музею. Польська сторона вимагає повернення архіву і бібліотеки, що перебувають у Львові. Ми стали заручниками цих дебатів.

Частина III. «Культурна сліпота»

Пошук втрачених під час Другої світової війни культурних цінностей ведеться багатьма способами. Зокрема, і через офіційну електронну базу Lost Art, яка була створена в Німеччині. Сюди відомості про незаконно вивезені артефакти можуть вносити музеї, бібліотеки та архіви з усього світу. Наприклад, аукціонний дім, перед тим як виставити той чи інший лот на продаж, може перевірити, чи не входить цей предмет до переліку викрадених та вивезених нацистами речей. Однак українським музеям потрібно мати повну інформацію щодо втрачених культурних цінностей, бажано — з їхнім зображенням.

І тут вже з’являються складнощі: по-перше, чимало інвентарних книг із описами предметів знищені та вивезені під час війни; по-друге, іноді дані про артефакти можуть бути неправильно записані, або їхнє зображення бути відсутнє. Проте українські музеї відразу після війни (хоча не усюди та несистематично) створювали каталоги втрачених культурних цінностей. У 70-ті роки минулого століття Музей Ханенків розробив каталог втрат установи в сфері європейського живопису, каже заступник директора з наукової роботи музею Олена Живкова. Ці перші 147 творів мистецтва були ретельно задокументовані та практично всі сфотографовані. Каталог спеціально видали англійської мовою.

— Це було розраховано на те, що люди, які побачать десь ці речі, зрозуміють, що вони крадені і жодних операцій з ними проводити не можна. Щойно утворився в Маґдебурзі центр Lost Art, ми всі матеріали цього каталога передали на цей сайт. У наш час ним користуються всі антиквари, і тепер він доступний безкоштовно.

Монтаж однієї з виставок в Музеї Ханенків / Фото: Музей Ханенків. The Khanenko Museum via Facebook

Однак сама Олена Живкова постійно проглядає інформацію про лоти, які виставляють аукціонні доми. Іноді інформацію про те, що це може бути викрадена річ із колекції музею Ханенків, розповідають мистецтвознавцю її колеги з інших країн. У 2011 році Живковій таким чином вдалося знайти на одному з аукціонів в Амстердамі картину Корнеліса Пуленберґа Аркадський пейзаж. Її виставили на продаж як лот № 55. Цей твір відомого голландського художника німці вивезли з Музею Ханенків влітку 1943-го. Однак повернути картину назад до колекції національного музею виявилося не просто, розповідає жінка:

— На перший свій запит до міністерства [культури] я отримала такий лист у відповідь: «Пані Живкова, гроші на повернення вашої роботи не заплановані». І потім я просто почала звертатися до всіх, хто так чи інакше був пов’язаний з музеями, на свій страх і ризик, просячи про допомогу. І Фонд Олександра Фельдмана допоміг зробити остаточну експертизу, тому що для цього картину недостатньо просто побачити в каталозі – її потрібно було подивитися очима, подивитися її зворот. Він зробив можливою цю експертизу, заплатив компенсаторні гроші тодішньому власникові картини і допоміг її доправити в Україну.

Заступник директора з наукової роботи Музею Ханенків каже, що картину Пуленберга вони повертали до Києва протягом року. Загалом твори, що були викрадені нацистами з європейських музеїв, повертаються дуже швидко, адже за діючим європейським законодавством, якщо музей відмовляється повернути власнику його річ, то позивач звертається до суду — і всі витрати виплачуватиме установа. Тому такі культурні цінності повертаються миттєво, але за наявності всіх документів про викрадення нацистами конкретного артефакту.

Олена Живкова каже, що нещодавно музею вдалося віднайти ще один експонат — роботу голландського художника Дірка ван Даллєна — в одному з муніципальних музеїв Франції. Тому жінка сподівається, що цю картину повернуть найближчим часом.

Але здебільшого викрадені нацистами культурні цінності після війни опинялися в приватних руках — у таких випадках повернути твори стає більш складно.

— В Європі існує дуже суперечливий закон про повернення творів з приватних рук, а точніше — низка законодавств окремих країн, за якою приватні власники найчастіше нічого не зобов’язані. Але тут уже була робота з голландським комітетом з реституції, які переконали власника, що негоже мати в колекції крадену річ. Він дуже зменшив суму компенсації, і тоді пан Фельдман її викупив і передав музею.

Дещо інша ситуація в США: за їхнім законодавством, існує право власності та право володіння. Власником є той, хто має на руках документи, що твір перебував в його власності, але його вилучили у незаконний спосіб. Якщо роботу людина купила на аукціоні, отримала в подарунок або у спадок, то вона є володарем цього предмету — в разі, якщо з’являється власник цієї речі з документами на неї, то її володар має повернути культурну цінність безоплатно. Це його ризик та збиток.

Олена Живкова каже, що майже шість років тому на американському аукціоні Doyle вдалося знайти ще одну вивезену картину з Музею Ханенків — Закоханий погляд П’єра Луї Гудро. Їй навіть довелося вилетіти до Нью-Йорку та доводити з документами на руках, що це полотно належить українському музею. Тоді торги вдалося зупинити, а на картину наклали арешт. Навіть вдалося дізнатися, що спочатку на антикварному ринку ця картина з’явилася у приватній колекції в Лондоні, а згодом, на початку 50-х, — у колекції приватної особи в американському Массачусетсі.

Картина “Закоханий погляд” П’єра Луї Гудро / Фото: Музей Ханенків

— На щастя, вдалося провести експертизу цієї роботи, надати документи в окружний суд Нью-Йорка, і на початку цього літа ми отримали підтвердження, що процес виграно і Америка повертає Україні цю роботу. Вона повертається. Коли – ми не знаємо. Але чекаємо.

Чекають на свою картину, що була незаконно вивезена нацистами під час найкровопролитнішої війни в історії, і у Дніпропетровському художньому музею. Йдеться про твір українського художника Михайла Паніна Таємний виїзд Івана Грозного перед опричниною. Це стане першим випадком повернення викрадених Третім Райхом культурних цінностей до цього музею.

Восени 2017-го до установи звернувся американський аукціонний дім Potomack Company з Александрії, штат Вірджинія. Директор Дніпропетровського художнього музею Тетяна Шапаренко каже, що вони просили надати інформацію про цю картину та її походження. До листа додавалося її зображення. За результатами пошуку в музейній обліковій документації, тобто в архівних документах, виявилося, що ця робота зникла під час окупації.

ЇЇ тодішні володарі – подружня пара Трейсі – не заперечували повернути картини до України. Вони не знали, що з українського музею вона була вивезена прибічниками Гітлера. До того ж історія самої пари також пов’язана з Другою світовою війною: 85-літня Габі походить зі Словаччини та пережила Голокост у дитинстві. Дівчинку встигли вивезти до США, а її батько загинув в одному з концтаборів. Якщо картина повернеться до музею, серед запрошених гостей будуть і американці, обіцяє Тетяна Шапаренко:

— Протягом 2018 року ми вели листування з ФБР. Мінкульт був на чолі цієї роботи, ми активно співпрацювали і майже рік чекали, коли вийде термін оскарження. За законами США, повинно було витримати певний термін, щоб не було ніяких оскаржень щодо повернення цієї роботи на те місце, де вона перебувала до аукціону. Цей термін було витримано, і нам відповіли, що робота може бути повернена до України. Ми вели листування з посольством України в США — нам відповідали «Ось-ось, навесні, вже цього року картина повернеться». Потім термін змінився. Ми чекали цю роботу влітку, але вже осінь 2019 року. На сьогодні не знаю, як складається доля цієї картини. З останнього листа ми знаємо, що вона зберігається у ФБР, у Вашингтоні. Ми вже давно навіть підготували захід з її презентації, ми знаємо, де вона у нас в експозиції буде знаходитися. Але я сподіваюся, що найближчим часом стане щось відомо, коли все ж таки цю роботу повернуть до України.

Проте є випадок, коли українському музею поталанило саме через сумлінність покупця артефакту. Директор Харківського художнього музею Валентина Мизгіна розповіла, що німецький покупець звернувся до поліції через свою покупку на Берлінському аукціонному домі Dannenberg – він хотів перепродати придбану картину, тому перевірив усі її дані в електронному каталозі втрачених творів мистецтв Lost Art.

Чоловік знайшов там відомості, що картина, — а саме твір Сергія Васильківського Етюд з будинком, — може належати Харківському художньому музею. Сам Васильківський працював та жив у Харкові, митець був одним із засновників українського національного пейзажу. До війни музей мав близько тисячі його творів. Валентина Мизгіна розповідає, що, за переказами працівників установи, які працювали там під час війни, німці дуже шанували творчість Васильківського. Їм подобалася його делікатна манера малювання. Така любов до його творчості з боку нацистів навіть відбилася у цифрах — музей під час війни втратив 755 його картин.

Картина Сергія Васильківського Етюд з будинком / Фото: Міністерство культури України

— Ми отримали листа від Маркуса Шенфільда, який займається у Берліні кримінальними справами, — пригадує події 2016-го Мизгіна. — Він пише, що «Можливо, це ваша робота?», чи можемо ми довести, що це наша робота. Слава богу, що він надіслав зображення твору, і ми за тими старовинними, за довоєнними інвентарними книгами, за описом віднайшли цю роботу. І ми тут же пишемо, що там на звороті можуть бути такі літери — УКГ (Українська картинна галерея). Там може бути СМ Арт — абревіатура музею імені Артема. Ще там були маленькі цифри. Тобто ми довели все: і розмір співпав з тим розміром, якою ця картина була, і всі абревіатури. І він пише: «Пані Валентино, я вас вітаю, скоро ви отримаєте цю роботу».

Однак все тягнулося довго — перемовини про повернення картини велися протягом двох років, адже картина вже двічі перепродавалася, і німецький власник придбав її у законний спосіб.

— Він нічого не вимагав, навіть не хотів називатися, і ми так і не знаємо його ім’я. Він каже, щоби ми його вважали доброзичливцем. Писав про себе, що він певною мірою спілкується з художниками і любить твори Васильківського. Скажу відверто, що подробиць роботи Міністерства я не знаю, але гроші він не вимагав.

Картину Васильківського Етюд з будинком Україна отримала в грудні 2018-го, і її перевезли назад до Харківського художнього музею. Однак не всі історії з пошуками втрачених під час Другої світової війни цінностями завершуються таким чином, розповідає директор установи:

— У Франції, також на аукціоні, продавалася робота Сластіона, українського митця. Але вони не захотіли з нами співпрацювати. Нам зателефонували і сказали, що продається така робота. Ми всунулися в цей аукціонник, але його вже закрили. Ми писали їм, переконували (зображення не було, а був тільки опис в інвентарній книзі, але все співпадає, вона наша). Однак французький покупець сказав, що він не хоче її повертати, і аукціонний дім відповів, що не буде цим займатися, це продано і усе законно.

Реституція вивезених під час ДСВ культурних цінностей — це дуже затратно, каже історик Сергій Кот. Однак для багатьох країн це питання принципу. Він наводить у приклад Польщу, в якій навіть існує уповноважений з питань польської культурної спадщини за кордоном. Держава виділяє бюджет, за рахунок якого працюють архівісти, мистецтвознавці, історики, що по крихтам розшукують вивезені культурні артефакти.

Далі цю інформацію передають дипломатам та чиновникам, які проводять жорстку та агресивну роботу з повернення цінностей до Польщі. Тому Україна повинна визначитися, чи буде вона докладати зусиль до реституції вивезених культурних цінностей, зокрема і під час Другої світової – для цього необхідно створити невелику за чисельністю структуру, яка могла б працювати і на грантовій основі. Її фахівці шукали б ці артефакти та повертали до України, впевнений Кот.

— Тут найголовніше віднайти, де воно може бути, — каже Валентина Мизгіна, директор Харківського художнього музею, який втратив під час Другої світової війни понад 90% своєї колекції. — Однак віднайти, коли ми не маємо зображень, дуже важко. Сподіватися тут неможливо, тут потрібно гори цієї породи перекопати, вкласти в це десятки років життя, і, можливо, щось знайдеться. Це дуже печальна історія, і я не маю оптимізму щодо неї.

А поки що музейники сподіваються, що держава нарешті розвернеться до них обличчям, зокрема і в питанні повернення артефактів, викрадених з їхніх колекцій нацистами. Заступник директора з наукової роботи Національного музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків Олена Живкова також має надію, що цими перемовинами займатимуться не тільки чиновники з Міністерства культури — виходячи з міжнародної практики, слід залучати до цього і відомих дипломатів з політичною вагою.

Наразі музеям, архівам та бібліотекам залишається тільки гортати їхні старі інвентарні книги. На пожовклих сторінках серед експонатів ще записані полотна Рубенса, Рембрандта, Матейка, Дюрера, Боровиковського і Кіпренського, Світославського та Мурашка, старовинні фоліанти та вартісні ікони. Серед таких музейників і мистецтвознавець Олена Живкова:

— Кожне нове покоління, яке не бачить на стіні музею ось цих речей, а бачить чорні діри — це культурна сліпота, це втрачене покоління, — резюмує вона.

Ірина Лопатіна / Радіо НВ

Leave a Reply