Ірина Бекешкіна: Особливий статус Донбасу – неприйнятний. Повна амністія бойовиків – теж

У нинішньої влади можливості, яких не мав ніхто. Але й небезпеки дуже великі.

“Ми опинилися на перехресті. У нинішнього керівництва держави є можливості, яких не мав ніхто. Але й небезпеки великі. Якщо сподобається жити без опозиції, критики, супротиву, виникне загроза авторитарного режиму, – каже соціолог Ірина БЕКЕШКІНА в інтерв’ю журналу “Країна”.

Ірина БЕКЕШКІНА, 67 років, соціолог. Народилася 4 лютого 1952-го в місті Івдель Свердловської області Росії. Батько був військовий. Мати – директорка дитячого комбінату. Закінчила філософський факультет Київського університету імені Тараса Шевченка й аспірантуру Інституту філософії Академії наук УРСР. Кандидат філософських наук. Працювала науковим редактором журналу ”Філософська думка”, молодшим і старшим науковим співробітником Інституту філософії. З 1991-го – науковий співробітник Інституту соціології НАН України. 1992 року – одна із засновників Центру ”Демократичні ініціативи”, 1996-го стала заступником директора, з 2001 року – його науковий керівник. Після смерті керівника Фонду з 2010 року – директор Фонду ”Демократичні ініціативи” імені Ілька Кучеріва. Авторка понад 100 наукових праць. Захоплювалася походами в гори. Любить подорожувати. ”Найбільше запам’яталася поїздка в Зімбабве. Жили в бунгало, де на балконі мешкала родина мавп”

– Діяльність президента Володимира Зеленського та Верховної Ради дев’ятого скликання поліпшить ситуацію в державі, вважають 62 відсотки українців. У зворотному впевнені сім відсотків, ще 15 – що істотних змін не буде, свідчить опитування Центру Разумкова. З чим пов’язуєте такі очікування?

– 70 відсотків населення довіряють президенту. Це – найвищий показник довіри до глави держави за всю історію України. Досі всі вибори будувалися на розломі між Заходом і Сходом. У другому турі зустрічалися кандидати, які представляли ці два регіони. Якщо перемагав прозахідний, схід був незадоволений. І навпаки. Тому і Ющенко, і Янукович мали після виборів близько 50 відсотків підтримки.

Теперішній президент переміг в усіх областях за винятком Львівської, бо не був частиною політичної тусовки. Половина українців дивилися серіал “Слуга народу”. Зеленський асоціювався із головним героєм. Мовляв, він усе зробить, як треба українцю. Ця віра зберігається. Володимир Олександрович поки що не ухвалює непопулярних рішень. Тички посадовцям на місцях народу теж подобаються.

Які шанси і ризики така висока підтримка влади створює для країни?

– Великі шанси й великі ризики. Президент має абсолютну більшість у Верховній Раді, що готова голосувати за потрібні закони. Уряд створений не за квотним принципом. З його членами не треба домовлятися. Це начебто команда однодумців. Є можливість проводити реформи. Це – плюс.

Але ми досі не розуміємо, що саме планує робити ця влада. Немає загальної стратегії. Бачимо окремі кроки. На вибори політичні сили зазвичай готують програми. “Слуга народу” не представляв такого документа. Кабмін теж має йти із програмою. Проте поки що чуємо лише гасла, інколи – суперечливі. Прем’єр-­міністр каже, що за п’ять років українська економіка має зрости на 40 відсотків. Тобто по вісім на рік. А в проекті бюджету на 2020-й прописані чотири проценти.

– Що буде першим серйозним випробуванням для влади?

– Закон про ринок землі. Маємо абсурдну ситуацію – власник землі не може її продати. Але важливо, яким саме буде закон.

Якщо соціологи питають “Чи можна дозволити купівлю-продаж землі”, більшість опитуваних стабільно проти зняття мораторію. Впливають стерео­типи, які роками формували у свідомості людей. Мовляв, земля священна, її не можна продавати, бо це все одно, що торгувати національною територією. Але коли поставити питання інакше, наприклад, “Чи повинен власник мати право продати землю”, відповідатимуть “так”.

Більшість тих, хто підтримує впровадження ринку, виступають за певні обмеження. Хтось вважає, що не можна продавати іноземцям, хтось хоче утвердити максимальну кількість гектарів, якими може володіти одна особа. Інші пропонують запровадити усталений мінімум плати за одиницю землі. Лише вісім відсотків підтримують продаж без обмежень.

– Які рішення, вчинки нової влади вас приємно здивували? А які – зі знаком мінус?

– Я не прихильниця Зеленського. Головним тестом його намірів для мене був склад уряду. Теперішній Кабмін далеко не найгірший, якщо не найкращий. Там не проглядаються конкретно чиїсь люди, як було раніше. Є ентузіазм і прагнення змін на краще. Проте міністри не розуміють, наскільки складна в Україні ситуація. Їм не вистачає досвіду. Для воюючої країни це небезпечно.

Розчарував розпуск Центральної виборчої комісії. Вона тільки почала працювати й провела успішні вибори. Не бачу підстав для цього, крім бажання мати ЦВК свою і лояльну.

Не подобається ситуація навколо колишньої голови Нацбанку Валерії Гонтаревої. Завести справу – це одне, але вриватися в пусту квартиру в масках з автоматами – інше. Це шокувало західних партнерів. Дурний вчинок. А дурниці від влади мене лякають найбільше. Свого часу винайшла формулу, яка стабільно працює. Найстрашніша влада – тупа. Навіть корумпована не є таким великим злом. Вона крастиме потрошку, не рубатиме гілку, на якій сидить. Янукович та його оточення закралися і втратили все.

– Скільки може тривати “медовий місяць” для влади?

– Якщо не буде скандалів, рейтинг знижуватиметься поступово. В іншому випадку може бути стрімке падіння. Комунальні платіжки – велике випробування. Юлія Володимирівна зможе спекулювати. Обіцяла знизити ціну вдвічі, а Зеленський зробить це тільки на 10–15 відсотків. Зменшиться й кількість тих, хто отримує субсидії. Важливо, щоб не обвалилася гривня.

– Те, що вперше кандидат у президенти переміг і на заході, і на сході України, свідчить, що суспільство змінилося?

– Це не можна назвати зламом. Порошенко мав досить однорідний електорат – умовно прозахідний. Так само консолідовані були виборці Бойка. А от електорат Зеленського розділений так само, як позиція всього народу. Членство України в НАТО підтримують 47 відсотків, 31 процент – за позаблоковий статус.

Виборець нинішнього президента великий і неоднорідний. Має різні уявлення й очікування. Ці люди об’єдналися на тлі свого негативного ставлення до колишньої політичної еліти.

Поки що ні Зеленський, ні парламент не приймали категоричних рішень, які ділили б Україну. Важливо, на яких умовах вони погодяться на мир на Донбасі.

– Встановлення миру на Донбасі силовим шляхом підтримують 17 відсотків населення. 49 процентів вважають, що заради миру варто погоджуватися на компроміси, але не на всі. Які поступки неприйнятні?

– Громадяни чекають миру. Невирішена ситуація на Донбасі була одним із чинників, що призвели до поразки попередньої влади. Але прийняти закінчення війни за будь-яку ціну згодні лише 25–27 відсотків. Більшість із них живе ближче до фронту.

Українці проти виборів на окупованих територіях. Прописаний у Мінських угодах особливий статус – неприйнятний. Повна амністія бойовиків – теж. Люди проти формування автономної місцевої поліції. Така ситуація по всій території – і на підконтрольному Україні Донбасі.

– Влада може перетнути червоні лінії та піти на неприйнятні поступки?

– Здається, вона мацає народ. Запускає меседжі та дивиться на реакцію. Було вже багато акцій і публічних звернень від громадянського суспільства проти політичних поступок щодо Донбасу. Думаю, влада зрозуміла, що це неприйнятно. Її представники вже говорять, що виборів бути не може, доки там перебувають російські військові.

– Які виклики стоять перед Зеленським, окрім війни?

– Люди очікують зниження тарифів і цін, збільшення пенсій, стипендій і зарплат. Суспільству довго втовкмачували, що ми погано живемо, бо всюди тотальна корупція. Нові, мовляв, не крастимуть, і добробут покращиться.

Також чекають посадок. До минулої влади теж був такий запит. Жінки на ринку біля мого дому 2014 року з надією питали: кого ж посадили? Потім почали питати із сарказмом, а згодом і зовсім припинили. Тож влада має посадити когось зі знакових фігур з обох минулих владних таборів. Інакше буде несправедливо.

– Президент Білорусі Олександр Лукашенко в Україні є найпопулярнішим іноземним політиком. Зеленський інколи намагається поводитися, як він. Що це говорить про нас?

– Ми хочемо доброго хазяїна, який був би за народ. Лукашенко – диктатор. А диктаторство в нас не сприймають – ми інші. Росіяни схильні до монархії, а ми – до анархії. Коли робили дослідження цінностей населення, на першому місці – завжди свобода. А от законослухняність – традиційно в кінці списку. Наше населення хоче, щоб начальство жило за правилами, при цьому зберігаючи для себе можливість їх уникнути.

– Яку роль зараз має виконувати опозиція?

– Може лише збурювати людей.

– За яких умов українці вийдуть на вулиці?

– Протестні настрої зараз на найнижчому рівні – люди задоволені владою. Це може змінитися, якщо вирішать проводити вибори на окупованих територіях або оголосити загальну амністію.

У нас 400 тисяч ветеранів АТО. На День Незалежності ці люди продемонстрували свою злагодженість. Коли скасували парад, вони зібралися, з’їхалися з різних куточків країни. Можуть зустрітись іще, якщо знадобиться.

– У разі надання Донбасу особливого статусу, регіон ненавидітиме вся Україна, вважає журналіст із Донецька Сергій Гармаш. І це може закінчитися громадянською війною. Ви згодні?

– Питання в тому, як виглядатиме цей особливий статус. Якщо на умовах Мінських домовленостей, будуть масові протести. Але не громадянська війна. Схід України не воюватиме проти заходу за особливий статус Донбасу.

– Як змінилися цінності українців протягом останніх п’яти років?

– Зросла національна ідентифікація – відчуття себе громадянином України, гордості за неї. Коли соціологи запитували “хто ви в першу чергу”, раніше на сході і півдні переважала регіональна ідентифікація – люди вважали себе насамперед жителями своїх міст чи регіонів. З початком війни мусили визначитися. В Одесі зараз стало значно більше тих, хто усвідомлює себе українцем. Раніше абсолютна більшість ідентифікувала себе одеситами.

Більше половини українців називають безвізовий режим найвдалішою реформою останніх років. При цьому ним скористалися 20 відсотків. Кажуть так, бо думають про майбутнє дітей.

– Успіхи країни у нас пов’язують не з діяльністю інститутів держави, ефективністю бізнесу або суспільства, а з новими обличчями, казали ви.

– Уже підбираємося до 30 років незалежності, а ще не дорослішаємо. Маємо усталений графік довіри до президентів. Одразу після виборів рейтинг лідера на захмарній висоті, за рік – на рівні моря. Це називається патерналізмом. Що бідніша країна, то його більше. Люди мріють про чарівника. Зараз думають, що нарешті мають слугу народу, який зробить усе, як треба. Такі ж сподівання були на Ющенка, Януковича.

– Чи є в суспільстві бачення, яку державу хочемо збудувати?

– Із добробутом – щоб усіх забезпечувала, давала хорошу роботу. Безвіз – теж добре. Але нас ділить НАТО. Більшість “за” – десь 47 на 35 відсотків тих, хто “проти”. Інтеграцію в ЄС підтримує явна більшість. Щоправда, у південному та східному регіонах є по 30 відсотків противників. Ці люди вважають, що нам ніякі союзи не треба. Але після перемоги Зеленського прихильність до європейської інтеграції там зросла.

За Порошенка проводили фокус-групи серед противників євроінтеграції, щоб краще зрозуміти їхні аргументи. Одну з відповідей передбачити було важко. Казали, що загалом проти євроінтеграції нічого не мають. Але не підтримують, бо вважають, що чинна влада нічого доброго не зробить.

– Відходить покоління людей, яке пов’язувало свої надії з Росією. Які це дає перспективи?

– До війни ставлення українців до РФ було стабільно позитивне. З її початку кількість прихильників різко зменшилася. Зараз – переважно негативне, але до 30 відсотків населення добре ставляться до Росії, і цей показник зростає.

– За яких умов Росія може відмовитися від імперських зазіхань?

– За нинішнього керівництва таких обставин не буде. Кремль не може змиритися з тим, що Україна йде у Європу, а головне – подалі від неї. Без України неможливо реалізувати російські імперські прагнення. Лишається тільки Білорусь, сумнівний здобуток із точки зору геополітики. Не буде Євразійської імперії. Лишиться тільки “Азія” без “Євро”.

Путін незручний багатіям, які втрачають капітали через санкції. Тому коли крісло господаря Кремля стане вакантне, зміни можуть відбутися.

– Які загрози перед Україною стоять зараз?

– Насамперед – Донбас. Суспільство очікує вирішення, але я не бачу його. Війна затягнеться. Друга загроза – треба з економікою поводитися акуратніше. Розмашисті дії можуть призвести до падіння гривні. Третє – якщо владі сподобається жити без реальної опозиції, критики, супротиву, виникне загроза авторитарного режиму. Проте суспільство не сприйме цього.

Ми опинилися на перехресті. У нинішньої влади величезні можливості, яких не мав ніхто. Але й небезпеки дуже великі.

Источник: argumentua

Зеленський призначив Куцого головою Одеської ОДА

Президент України Володимир Зеленський підписав указ про призначення Максима Куцого головою Одеської обласної державної адміністрації. Про це йдеться в указі Глави держави №746/2019 від 11 жовтня, передає УНН.

“Призначити Куцого Максима Васильовича головою Одеської обласної державної адміністрації”, – сказано в указі.

Попереднім указом Президент увільнив Світлану Шаталову від тимчасового виконання обов’язків голови Одеської обласної державної адміністрації.

Нагадаємо, 9 жовтня уряд погодив кандидатуру Максима Куцого на посаду голови Одеської облдержадміністрації.

Ще 26 липня Зеленський через Facebook звернувся до жителів Одеської області з проханням допомогти визначитися з кандидатурою на посаду голови облдержадміністрації.

Джерело: УНН

Книга рекордів України вручила Зеленському нагороду за «найтривалішу у світі пресконференцію»

Книга рекордів України вручила президенту України Володимиру Зеленському нагороду за «найтривалішу у світі пресконференцію».

Спілкування Зеленського із журналістами розпочалося близько 10 ранку 10 жовтня. Воно триває й досі.

Представники ЗМІ розмовляють із президентом за столом у гастропросторі Kyiv Food Market групами по 7-10 людей. Ці групи змінюються кожні 30-40 хвилин.

radiosvoboda.org

Гра Кличка: Як мер Києва використає Майдан проти Зеленського

Віче проти капітуляції у Києві в неділю зібрало за офіційними даними 10 тисяч людей. Протести стають більш масовими, а пікова дата для опозиції – 14 жовтня. Саме на День захисника України в столиці очікуються марші націоналістів і акції ветеранів. У Київ приїдуть люди з різних міст, де, між іншим, так само відбуваються протести через підписання Україною «формули Штайнмайєра» в Мінську.

Віталій Кличко офіційно не коментує мітинги, не світиться на них, але на вихідних будівлю Київради прикрашав плакат «Ні капітуляції». Безперечно, з’явитися там і висіти без згоди мера він не міг, тому можна зробити висновок, що Віталій Кличко обережно, але підтримує акції проти Зеленського. Воно і не дивно: «слуги народу», а особливо голова ОП Андрій Богдан зробили все для того, щоб демонтувати Кличка з посади голови КМДА (Кабмін погодив його звільнення, проте поки Кличко ще працює), а також постійно інформаційно атакують мера в інтересах Олександра Ткаченка, якого бачать майбутнім столичним головою (спочатку його могли призначити у КМДА). Новий закон про столицю був проголосований ВР і він суттєво змінює владну вертикаль в місті. Хоч і відкладає питання дострокових місцевих виборів у Києві, котрі «слуги» хотіли провести вже у грудні, на наступний рік. Але фундамент цього закону створений під захід на посади мера та магістрата людей від «зеленої» команди, які сконцентрують у своїх руках виконавчу владу. Depo.ua детально розбирав цей закон. У Кличка його вже назвали спрямованим проти киян.

До виборів у Києві доволі високий рейтинг Кличка, до якого поки не дотягується потенційний кандидат у мери від «слуг» Ткаченко, центральній владі потрібно буде підкосити. І це вже роблять інформаційними атаками по темі опалення, Шулявському мосту, метро на Виноградар та іншим проблемним місцям столиці. А також влада активно взялася за близьких до Кличка забудовників. Микитася звинувачують у так званій «квартирній справі» щодо розкрадання грошей Нацгвардії. Суд відпустив його під заставу у 5,5 млн, а САП вимагає взяти забудовника під арешт. «Укрбуд» Микитася, подейкували, «віджав» близький до Андрія Богдана забудовник Андрій Вавриш, який все це спростовував. СБУ також взялася за зама Кличка в КМДА Непопа, який буцімто спільно з керівниками столичних комунальних підприємств і службовими особами приватних фірм створив схему з привласнення і розтрати бюджетних коштів. Фактично проти Кличка ведеться неприхована війна. І від влади головною ударною силою є Андрій Богдан.

В таких умовах Кличку потрібно якось крутитися. В Телеграм-каналах, які входять у так звану сітку Банкової, пролетіла інформація, що Віталій Кличко взявся за фінансування «групи Зозуля-Коба-Бондаренко», яка створила нову організацію «Автомайдан-Київ». При цьому учасники цієї групи внесені в чорний список справжнього ВГО «Автомайдан». Джерела Depo.ua інформацію не підтвердили, але як нам стало відомо, Кличко домовився з київською «Свободою» і Тягнибоком про спільну позицію і співпрацю в передвиборчій кампанії та новій Київраді. «Свобода» підтримує акції проти капітуляції. В неділю на Майдані навіть був Тягнибок.

Подейкують, що у випадку переростання протесту у гарячу фазу, що може статися 14-го жовтня, за згодою Кличка штабом опозиції має стати Київрада. А Кличко при цьому буде комунікатором з владою. Цей сценарій вважають найгіршим, проте передумови до нього є.

По-перше, ми стаємо свідками незрозумілої історії із розведенням сил у Золотому та Петрівському. Сьогодні ЗСУ мають відходити з цих населених пунктів, а під контроль їх братиме поліція та Нацгвардія. Зеленський з Аваковим ніби мають відвідати територію розведення. Проте в Золоте вчора вирушили ветерани АТО, зокрема «Азова» від Нацкорпусу, зі зброєю, і пообіцяли нікуди не йти, захищаючи населення. Їх в цьому підтримують ветерани «Айдару», «Донбасу».  У Білецького назвали Золоте своїм «останнім блокпостом». От тільки знаходяться там вони без шевронів і взагалі незрозуміло на яких умовах. Як відомо Depo.ua, у Зеленського розглядають варіант примусово вивести їх із Золотого. Втім, такий сценарій може запустити хвилю «зради», бо навряд чи примусовий вивід ветеранів зі зброєю завершиться мирно. І якщо в 2013-му році влада побила студентів, то у 2019-му головним імпульсом для переростання дрібних протестів у масові може бути саме насилля до ветеранів.

По-друге, вчорашній пост голови ОП Андрія Богдана у Фейсбуці, який фактично повторив меседж про проплачений Майдан проти капітуляції, який розганявся ботофермами Банкової, викликав хвилю обурення. Протестувальники дали тиждень Зеленському на звільнення Богдана. І цей момент вигідний також Кличку, оскільки саме Богдан є його головним ворогом у владі. Якщо ж Богдана не звільнять, а в це важко повірити, і Зеленський не домовиться з бенефіціарами протестів, то вже 14-го жовтня опозиція може спробувати використати цей факт для протесту під Банковою. І чи будуть провокації та сутички, залишається тільки здогадуватися.

Для Віталія Кличка протести стають майданчиком, який він може використати для посилення власних позицій. В 2004-му році столичний голова Олександр Омельченко вчасно зрозумів, що Леонід Кучма «зливає» Віктора Януковича, і підтримав помаранчеву опозицію, надавши протестувальникам Київраду. Кличко цілком може піти його стежкою. Якщо ми отримаємо справжній Майдан-Зе, в який важко повірити в умовах великої підтримки президента населенням. В той же час Богдан цілком може стати своєрідним громовідводом, який концентрує на собі негатив і потім спокійно піде в інтересах Зеленського. Цікаво тільки свідомо він ним стає, чи банально не розуміє наслідків своїх дій, сумнівних весіль в Сан-Тропе та різних цікавих заяв.

Источник: depo

Перспективи вищої медичної освіти в Україні

Коли у червні Уляна Супрун прийшла в офіс президента країни чи то передавати справи, чи то пропонувати себе у якості наступного міністра, вона представилася як «доктор смерть совєцької медицини». Володимир Зеленський ніби як оцінив жарт і сказав: ну,  нормально. Як жарт, дійсно нормально. Але це був не жарт. В Уляни Супрун насправді у голові приблизно 1970 рік і вона приїхала боротися з Радянським Союзом. Система Семашка для неї це те саме що архіпелаг ГУЛАГ, а сам Микола Олександрович Семашко ототожнюється, мабуть, з Йосипом Віссаріоновичем Сталіним.

Проблема лише у тому, що пані Супрун не тільки не розуміє що таке добре, а що таке погано в СРСР, вона навіть не здогадується, що «Совєцького Союзу» уже давно нема, і вона приїхала боротися з його трупом. Від системи Семашка та від державної опіки залишалася лише декомерціалізована охорона здоров’я, у яку держава намагається запхати комерційну модель Беверіджа, а нині Бісмарка. «Декомерціалізована» – це коли всі лікарі знаходяться у власності держави і лікарю заборонено формувати ціну та виставляти на продаж послугу, але держава формує «закупівельника» НСЗУ, який сам у себе закуповує те, що не продається. При Сталіні якось ніхто не здогадувався створити державну закупівельну структуру з закупівлі для населення кругляку у в’язнів таборів, які працювали на лісоповалі.

Але «совецька медицина», з якою приїхала боротися пані Супрун, це не лише лікування, а й підготовка кадрів та наука. І Уляна Супрун прийшла також вбити радянську вищу медичну освіту. Младена Качурець – заступник міністра охорони здоров’я Зоряни Скалецької продовжить почату пані Супрун справу. Качурець як і годиться, людина без медичної освіти, закінчила Києво-Могилянку і буде опікуватися підготовкою лікарів в університетах та їх післядипломною освітою. Після призначення на посаду директором авіаційного гіганту ім. Антонова тракториста з Харківського тракторного заводу можна уже нічому не дивуватися.

Младена – колишня підлегла екс-заступника «в.о.» Олександра Лінчевського, відома тим, що забезпечувала юридичний супровід звільнення «по беспрєдєлу» ректора Амосової – головного стовпа радянської вищої медичної освіти. Качурець також впроваджувала у життя небачену до нині у світі концепцію професійного ліцензування лікарів, у якій ескулапів держава ставить в рабську залежність від Центрального органу з 30 осіб, який складатиметься з аналогічних до набраних у директорати МОЗ експертів.

Ми мало звертаємо уваги на психологію української діаспори, яка приїжджає в Україну з місією. І мало задумуємося, хто виїхав за океан сто років тому. А дарма. Місіонери не є нащадками представників галицької індустрії та бізнесу. Це бідні, безземельні селяни, нащадки яких часто страждають комплексом ущербності та меншовартості. Наприклад, є думка, що всі ці дивні зміни в українському правописі фінансуються діаспорою, яка хоче добитися, щоб зрусифіковані аборигени заговорили мовою заокеанських «родичів». Кожен з місіонерів має свій мільйончик і готовий пожертвувати сотню-другу тисяч доларів для фінансового стимулювання місцевого планктону – безконтентних осіб, готових за пару «штук» виконати будь-яке патріотичне заокеанське замовлення.

Після відкриття Державним бюро розслідувань кримінального провадження по незаконному звільненню ректора НМУ Катерини Амосової  одна з представниць пулу заокеанських місіонерів Уляна Супрун згадала, що більше року її чоловіка Марка нібито двічі побили бандити найняті пані Амосовою за те, що пані Уляна хотіла запровадити чесні американські стандарти в освіті, а вмотивована корисливими інтересами, жадібна до грошей, підступна і деспотична сталіністка  Амосова не дала їй цього зробити, бо хоче «торгувати дипломами».

Засоби масової інформації так подали конфлікт, що звичайному громадянину розібратися і зрозуміти суть конфронтації для того, щоб зробити вибір між добром і злом просто не реально. Вибір, як це часто буває в нашому суспільстві, відбувається на основі віри, тобто абсолютно ірраціонально. Ті, хто вірять у святість діаспори приймають сторону Супрун, ті, хто вірить у порядність радянських медичних династій приймають сторону Амосової. Насправді, все значно глибше, а головне – все взагалі не так. Не за це іде війна.

Тести

Вперше познайомитися з комп’ютерними тестами мені довелося на випускних державних іспитах 1998 року. Перед кожним іспитом, а їх було п’ять, напередодні треба було здати «комп’ютер». Ніяких натаскувань і спеціальної підготовки тоді не було. Вражень ці тести не залишили. Головним завданням для нормального студента було відривчасто натискати на клавішу «ENTER», щоб не проскочило кілька запитань. Фактично, комп’ютерне тестування було скринінгом для пошуку погано лікованих імбецилів. Так у нас називали людей, котрим були не до снаги опанувати навчальну програму. У кожній групі пару осіб отримували «не зараховано». До усного іспиту допускалися усі. На ньому все і вирішувалося. Підсумкові незадовільні оцінки були поставлені одиницям.

На багато складнішим комп’ютерний тест був при здачі екзамену в інтернатурі. Більша частина питань базувалися на практичному досвіді. Без нього відповісти на переважну кількість завдань було неможливо. Питання були «закритими» і складені для лікарів, які здавали на другу, першу та вищу категорії. Інтернам потрібно було набрати менший відсоток, ніж на другу категорію. Не пригадую скільки. З першого разу здали далеко не всі.

«Комп’ютер» я здавав першим, набрав трошки більше ніж потрібно для лікаря другої категорії з першого разу. Не тому що був самим розумним, а тому, що весь п’ятий і шостий курс за протекцією сестри відвідував у міському пологовому будинку нічні чергування (7 на місяць) і мав перевагу у практичному досвіді перед іншими інтернами. Теорія не запам’ятовується і не упорядковується без практичного досвіду. Це закон.

При СРСР взагалі ніхто не здавав комп’ютерних тестів. Ні після випускного курсу, ні в інтернатурі. Замість них, інтернів хірургічного профілю водили в операційну і вони оперували першими хірургами під контролем екзаменаторів, які їм асистували. Тому якість підготовки при комуністах була на порядок вищою. Запровадження нелегального ринку в державному некомерційному секторі охорони здоров’я, безконтрольне та безвідповідальне насичення його випускниками медінститутів з 1992 року вбило практичну складову іспиту при отриманні сертифікату спеціаліста. З інтернатури почали випускати професійних калік – лікарів не просто без практичних навичок, а без правильної та твердої теоретичної бази.

Поясню «на пальцях». Практична складова з 1992 року випала з підготовки фахівців з двох базових причин. По-перше, Українська РСР готувала медичні кадри для усього Союзу, після розпаду якого гостро постала проблема «перевиробництва» ескулапів у рази. По-друге, декласування економіки поєднане з небажанням вищої політичної влади фінансувати охорону здоров’я за прийнятим стандартом на рівні 6% ВВП бюджетними коштами примусило політичну еліту укласти непублічну угоду з медичною. Суть цієї угоди наступна: влада зберігає для медиків місце роботи, фінансуючи медичні ставки на рівні трошки меншому від прожиткового мінімуму, а лікарям дозволяється отримувати неформальні платежі.

Ця формула вберегла від фрагментації систему охорони здоров’я, зберегла професорсько-викладацький склад вищих та середніх медичних закладів, але зробила непотрібними країні ціле покоління молодих лікарів. Метою інтернатури стало не навчити, а дати можливість відчути молодому лікарю безперспективність лікарської діяльності взагалі. Молодь не допускали не лише до «блатних» пацієнтів, їх не допускали навіть до «бомжів», щоб раптом у початківця не прокинувся інтерес до професії лікаря. Перебування на профільних кафедрах, таких як «акушерство та гінекологія», «хірургія» тощо зводилося до формальності ще під час навчання в університеті. Старше покоління відкритим тестом говорило молодшому, що їм не потрібні конкуренти. Зрозуміло, що за таких умов вести мову про якусь якість підготовки спеціалістів не доводилося.

Ідея проведення тестування, спочатку як письмового іспиту, народилися у кінці 80-х років. Тестування, мабуть, розглядалося як інструмент для боротьби з необ’єктивним оцінюванням дітей професорсько-викладацького складу та партійно-господарської номенклатури. Пригадую як у 1992 році на початку вересня, сидячи на лавочці біля медичного інституту, розмовляв з студентом четвертого курсу, своїм знайомим. Він мені розповідав про сегрегацію студентів і брутальним завищенням оцінок особам з «родословною». Що таке завищені оцінки я дізнався влітку 1993 на кафедрі нормальної анатомії. У Вінницькому медінституті на державному іспиті з «нуля» ставили «четвірку». З «трійки» могли легко поставити «п’ятірку». Такого на ті часи ви не могли побачити ніде, окрім як у вищій школі. Хочу наголосити: тупі простолюдини у медичні університети не потрапляли. Тому, якщо і треба було когось відсіювати, то це чи то тупих, чи то ледачих дітей впливових батьків.

Ну й для ясності. «Двійка» це дуже широкий діапазон в оцінюванні знань – від нуля до двох. «Нуль» це не «двійка». З «двійки» можна перездати на «трійку», наприклад, за тиждень. А тут «нуль», тобто абсолютний тупик, вихід з якого тільки відрахування. У кожній групі було один-два студенти, яких потрібно було відраховувати.

Отже, підведемо проміжний підсумок. В Україні уже з 1992 року серед викладацького складу вищих навчальних закладів знайшлися одиниці людей, котрі намагалися якимось чином підвищити якість освіти та убезпечити суспільство від неуків, створивши незалежний інститут оцінювання студентів. І ці особи мають імена.

Центр тестування

Тотальна комп’ютерізація досить швидко зробила тести у ВНЗ буденністю. Але саме головне: ідея контролю якості знань інституціалізувалася – з’явився центр тестування Державна організація «Центр тестування професійної компетентності фахівців з вищою освітою напрямів підготовки «Медицина» і «Фармація». Але «інституціалізувалися» – це дуже голосно сказано.

Для того, щоб зрозуміти потрібність твореного ж нею Центру тестування, варто звернути увагу на ключові моменти. Центр був створений як Державна неприбуткова організація при МОЗ за сприяння Жана Іванівни Возіанової. Підкреслимо: як неприбуткової організації!

Важко сказати щось про іноземні гранти при створені інституції з тестування, але форма позичена з американського зразку. «Совпаденіє»? Не думаю. Але головне, гроші на утримання Центру чомусь перераховували вищі медичні заклади зі спецфондів – коштів зароблених від навчання контрактників. Для порівняння, ЗНО фінансується не школами. У шкіл немає контрактників? Вони не займаються освітнім бізнесом? Так, тому що школи на 100% фінансуються державою, а мед університети отримають лише 5% грошей на таку статтю витрат як «комуналка». І майже нічого не отримують на капітальні видатки. Бізнесом – «продавати» дипломи за гроші контрактникам – їх примусила займатися сама держава. У цьому місці хочеться передати привіт усім віруючим в некомерційні комунальні підприємства – все ще держава дасть вам «заробити» вона примусить вас витратити на «комуналку» та інші статті, котрі не фінансувалися 28 років, «дбайливо» зменшивши бюджетне фінансування.

Однак це ще далеко не все з новим «державним» інститутом з покращення якості освіти. Замість Ради медичних екзаменаторів, яка мала б складатися з викладачів медичних університетів та академій  Центр очолила Ірина Булах – людина без медичної освіти, яка, зрозуміло, організувала тестування на власний, мабуть, технічно-педагогічний розсуд як прихильниця інформатизації нашого життя. Пані Булах збирала тести з усіх вишів, потім запрошувала по одному експерту кожної дисципліни з кожного вишу, які приїжджали на два дні до Києва і в групах по 2-3 особи відбирали і доробляли первинні, сирі тести для банку, тобто безпосередньо для іспитів. З банку до буклету (200 тестів) відбирала завдання Марина Мруга – ідеолог запровадження тестування – мала медичну освіту, але ніколи не працювала лікарем і не викладала медицину. Тобто, з одного боку – тести формувалися двома представниками Центру без належної компетенції, з іншого – відповідальної особи чи відповідального компетентного органу за контент не було. Була колективна безвідповідальність експертів та двох осіб, які відбирали якусь частину тестів. Все трималося на плечах цих двох жінок. Ціноутворення робив сам центр, МОЗ ціни не затверджував. Ціни – секретні.

Отже, повертаючись до неприбуткового Центру, фактично, це було госпрозрахункове підприємство, без бюджетного фінансування, яке «не кисло» вело комерційну діяльність, вибиваючи гроші з медичних ВНЗ.

При цьому треба розуміти одну важливу річ: окрім того, що ВНЗ оплачували тести зі спецфонду вони самі ці тести і створювали, безкоштовно працюючи над формуванням самих запитань. Не складно передбачити, що завідувачі кафедр скидали цю роботу на аспірантів.  Тобто, насправді ніякої інституціалізації не відбулося, оскільки складання тестів відбувалося на безоплатній основі.

Зрозуміло, що вся ця конструкція трималися до тих пір, поки до керівництва одного з університетів не прийшла одна з ідеологів запровадження тестування з метою відновлення справедливості в оцінюванні студентів та виправлення, скажемо так, помилок при зарахуванні до медичної спільноти. Мова, звичайно, про Катерину Амосову – людину, яка з 1990 року підняла цю проблему тоді ще в медінституті ім.. Богомольця, фактично пішовши на конфлікт національного рівня, проти своїх колег, діти яких не завжди відповідально ставилися до навчання. Нагадаю, що у ті часи відбраковувати потрібно було студентів з державної форми навчання, контрактників тоді ще не було. І відбраковувати потрібно було «елітних» студентів, які інколи не розуміли куди вони потрапили.

Виправлення інституційних помилок

З приходом до влади ректор Амосова намагалася вирішити проблему інституціоналізації – примусити державу платити за тести з бюджету, оскільки покірне перерахування грошей усіма іншими ректорами у неприбуткову структуру зі спецфондів було не лише протизаконним, а фактично відкупом від органу, який мав би контролювати якість підготовки передусім контрактників. Негласну угоду сторін можна прописати так: університети заробляють на продажі дипломів контрактникам, відраховуючи в Центр тестування, який є структурним підрозділом МОЗ якусь частину коштів, для імітації контролю. Тому всі звинувачення на адресу ректора Амосової з боку заступника Супрун Лінчевського у намаганні продавати дипломи є не просто безпідставними, а й аморальними. Саме МОЗ організував продаж медуніверситетами дипломів контрактникам, не фінансуючи капітальні видатки (закупівля підручників, організація симуляційних центрів тощо) для навчання державних студентів (!), «комуналку», й навіть тестів з контролю якості знань.

Самі тести не просто виродилися, перетворившись у формальність з безліччю помилок з причини зниження якості контенту, котрий творився на аматорських умовах, вони абсолютно не виконували своєї функції, оскільки не мали практичної складової, яку намагалася запровадити Амосова.

Отже, при створені Центру тестування як інституту було закладено кілька внутрішніх протиріч, які з кожним роком лише посилювалися, розриваючи ситуацію зсередини. Але саме головне, Центр тестування може вплинути на підготовку кадрів на початковому етапі навчання (до 6 курсу) і не здатний покращити ситуацію з підготовкою кадрів загалом, навіть якби він фінансувався з бюджету, контентом займалися клініцисти, а теоретичні  завдання були доповнені практичними, оскільки тести безсилі розв’язати глобальне протиріччя невідповідності кількості випускників та платоспроможних пацієнтів, вплинувши на допуск інтернів до практики. Ось саме це протиріччя і було проексплуатовано Супрун та Лінчевським, але не з метою його усунути, а з метою виставити дебілами студентів та, звичайно, тих, хто їх готує. І це, треба сказати, вдалося. Тестування американськими тестами українських інтернів показало, що лише 3% їх здало . ЗМІ охоче підхопило цю інформацію натякаючи: «ви подивіться кого готують наші медичні університети і хто нас збирається лікувати». Супрун отримала підстави вважатися турботливим рятівником української нації від жадібних людиноненависницьких українофобських медичних сталіністів.

Місія Супрун

Дізнавшись від Амосової про її плани впорядкувати ситуацію з тестуванням і об’єднати зусилля НМУ та МОЗ, Супрун приймає рішення… стати на бік Ірини Булах та Марини Мруги, які були незадоволені втручанням Амосової, ангажуючи керівництво Центру писати аналітичні довідки про незадовільну діяльність її на посаді ректора. Важлива деталь цього конфлікту: Катерина Миколаївна на початковому етапі абсолютно нормально прийняла ідею МОЗ протестувати студентів американськими  тестами. Фатальною помилкою ректора Амосової стало зарахування в союзники Уляни Супрун, яка приїхала в Україну і зайшла в МОЗ боротися з трупом «совєцької» медицини, яка в її уяві є живою і є продовженням сталінських репресій, а система Семашка похідною системи ГУЛАГ.

Суть конфлікту

Конфлікт навколо НМУ та Центру тестування є абсолютно не фінансово-господарським конфліктом у якому норовиста Амосова хоче побільше грошей отриманих від контрактників залишити у себе в університеті спираючись на бюджетний кодекс. За всіма цими не підписаними договорами та зривами тестування, насправді, приховується війна між екзестенційними ворогами, у якій вирішується кому бути і як бути. Супрун бореться за смерть охорони здоров’я, освіти та науки і публічно позиціонується як «доктор смерть совєцької медицини», абсолютно не розуміючи причин неякісної підготовки кадрів. Булах та Мруга борються за своє місце під сонцем, вважаючи, що є абсолютно компетентними для копіювання американської форми тестування (для них форма це все). Амосова намагається осучаснити високу радянську якість освіти до міжнародних стандартів, борючись з непотизмом,  також не до кінця розуміючи неосвітню природу поганої якості підготовки кадрів.

Замість висновків

Я б не став розбиратися у війні між МОЗ та НМУ, якби місіонерка Супрун, звинувачуючи у фізичному, як вона сказала, побитті свого чоловіка не сказала, що вона бореться з феодалізмом. Кожного чіпляє своє. Справа у тому, що Уляна Надія не лише не бореться з феодалізмом, вона спирається, робить ставку на феодалів, або у крайньому разі їх використовує для ширми, як у ситуації з Одеським медичним університетом. Так, це перший етап. На другому етапі Супрун через Качурець, призначення якої пролобіював прем’єр-міністр, розправиться з самими феодалами. Можливо, якщо вистачить розуму. Розправиться так само як ці двоє  розправилися з Булах та Мругою, котрі більше не працюють в Центрі тестування. Але для чого це робиться? Це робиться для заведення в медичну освіту медичних «мілованових» – освічених, усе знаючих, але нічого не розуміючих, некомпетентних «відморожених» осіб.

Ситуація в медичній освіті надзвичайно складна і потребує відповіді на неосвітні і немедичні запитання, ключове з яких можна сформувати так: хвора людина це об’єкт для заробітку, якій надається послуга, чи суб’єкт для надання допомоги? Від відповіді на це запитання буде залежати все, у тому числі вектор та суть медичної освіти.

Щодо тактичних завдань на сьогодні, то тут все дуже просто: або лідери вищої медичної школи самі собі відпилюють пилою ногу (розривають псевдоморальні зобов’язання та руйнують етику непотизму), або Младена Качурець відріже великим ножем голову вищій медичній освіті.

Ми довго уникали відповіді на питання: для чого ми вибороли незалежність і канонізували Степана Бандеру? Що ми хочемо зробити? Як ми хочемо використати свободу? Настав час давати відповіді на ці питання в усіх сферах. Безперечно, беззмістовні, порожні люди цього зробити не зможуть.

Источник: hvylya

Заміна Данилюку: Кого Зеленський призначить у РНБО

Вакантна посада секретаря Ради національної безпеки та оборони будоражить амбіції багатьох потенційних претендентів

Раптова відставка Олександра Данилюка з посади секретаря РНБО, яка відбулася на фоні скандального візиту Зеленського в ООН, збентежила політичні кола в Україні. Різні групи та окремі постаті в оточенні президента виявляють бажання поборотись за цю посаду, констатує Depo.ua.

Перший на виліт

Олександр Данилюк став першим з команди нової влади, хто позбувся своєї посади. При тому, що він був фактично і першим відомим широкому загалу соратником Зеленського. У списку тих, кого у квітні 2019 року, напередодні виборів президента, Зеленський пред’явив суспільству як свою команду — впізнаваним був лише Данилюк, і, хіба ще доктор Комаровський (останній, щоправда, десь загубився незабаром).

Саме Данилюк, а не Разумков, Баканов чи Стефанчук, чиїх облич Україна не знала ще півроку тому, знайомив Зеленського зі світом міжнародної політики, а світ — з Зеленським. При цьому Данилюк, який до Зеленського встиг попрацювати і з Ющенком, і з Януковичем, і з Порошенком, і якого в Україні знають як провідника інтересів Джорджа Сороса, першим залишає корабель Зе.

На думку багатьох експертів саме зв’язок з Соросом і американськими демократами, яких той палко підтримує, став причиною спочатку піднесення, а тепер — падіння Данилюка.

Новина про його звільнення з’явилася в той момент, коли президент здійснював вояж до Америки. І дуже схоже, що саме обставини, які чи то виникли, чи то з’ясувалися в ті дні, і стали причиною раптової відставки. Хоча в Офісі Зеленського спробували, було, спочатку закамуфлювати американську причину, подавши заяву Данилюка як результат конфлікту між ним та Андрієм Богданом. Але цю версію можна залишити за дужками, адже за такою логікою і з тієї ж причини своїх посад також мають позбутись і Шефір, який таскає листки салату з тарілки демонічного Богдана, і Баканов, який уособлює антибогданівську коаліцію всередині Зе-команди. Тож таке пояснення — швидше намагання зберегти обличчя і приховати істинну причину розлучення.

За іншою версією, Данилюк вимушений був написати заяву, оскільки, під час перебуваня в Нью-Йорку Зеленському стало відомо щось таке, що раптово підірвало довіру президента. І той у різкій формі поставив вимогу Данилюку забиратись геть.

На розвиток цієї теорії деякі злі язики припускають, що Данилюк міг злити противникам Трампа демократам ту саму липневу телефонну розмову двох президентів. І Зеленський, якому Трамп «поставив на вид» цей факап виглядав доволі блідо перед американським лідером. Цим можна пояснити і той факт, що стенограму розмови адміністрація Трампа оприлюднила без погодження з Зеленським. І зробила це першою, упередивши її публікацію демократами.

Спостерігачі також припускають, що звільнення Данилюка є першим кроком гіпотетичної вимоги Трампа до очищення команди від так званих «людей Сороса». Трамп, нагадаємо, неодноразово дорікав, що в оточенні Зе є «погані люди». А таких навколо Зеленського і справді купчиться чимало — починаючи від Пінчука, який має давню дружню історію з Демократичною партією, і закінчуючи керівником Центру протидії корупції Шабуніним, який треться біля ОП і Слуги народу.

Втім, починати чистки так швидко і так показово — навряд чи було б розумно. Швидше за все Данилюк став жертвою емоцій, коли після президентської виволочки демонстративно кинув заяву на стіл. Ну а вже винести цей факт у медіа, аби підштовхнути Зеленського до невідворотнього рішення — було «справою техніки», з якою міг впоратись і якийсь в міру талановитий заступник керівника ОП.

Навіщо Зеленському РНБО

У відповіді на це питання криється і відповідь на те, хто буде наступним секретарем Ради. Поки що це був швидше номінальний орган, де пришвартували Данилюка за певні його заслуги під час виборчої кампанії. Але наповнення цього органу реальним змістом поки не відбулося.

Судити про це можна хоча б з того, що за півроку РНБО не прийняла жодного вагомого рішення. І це означає, що Рада як інструмент був взагалі не цікавий Зеленському. Наразі ж Зеленський має почати принаймні думати про те, якими сенсами наповнювати Раду: чи залишити його беззмістовним рудиментом попередніх епох, чи, навпаки, таки перетворити РНБО на центр ухвалення рішень?

У першому випадку прізвище майбутнього секретаря Ради не має великого значення. Байдуже, чи буде це нікому невідомий крючкотворець, який штампуватиме для президента малокорисні довідки, чи хтось зі збитих політичних льотчиків на перетримці, який радо роздаватиме поради направо і наліво, лобіюватиме свої чи чиїсь бізнес-інтереси, чи ставленик олігархів, але реального впливу на національну безпеку не матиме.

У випадку ж коли Зеленський захоче, аби РНБО почав виправдовувати свою назву і витрачені на нього кошти платників податків, йому б варто було звернутись до досвіду початку двотисячних років, коли при Кучмі тодішній секретар Ради Володимир Горбулін був за рівнем впливу не лише конкурентом прем’єр-міністру, а й наповнював національну безпеку реальними стратегіями (звісно, постать Горбуліна багато у чому є міфологізованою, але як приклад цілком годиться).

І в такому випадку особа секретаря має особливе значення. Адже з одного боку це має бути людина відома і авторитетна, яку почують і на Банковій, і на Грушевського, і, як бонус, на Єлісейських полях і Красній площі. І в той же час яка не буде затьмарювати собою головну зірку українського політичного небосхилу, а також в критичний момент не зіллє якусь стенограму своїм заокеанським босам.

В цьому контексті всі особи, які на сьогодні фігурують у ЗМІ в якості претендентів, дещо не дотягують — чи то через токсичність, чи через явну ангажованість, чи відсутність потрібного досвіду і харизми. А враховуючи, що лава запасних у президента не є такою вже довгою, йому, можливо, доведеться дещо розширювати коло пошуків кандидата.

В будь-якому разі ставлення Зеленського до питання керівника Ради нацбезпеки і особа, яка сяде у це крісло, стане своєрідним маркером ставлення Зеленського до питання національної безпеки і оборони і проявить уявлення нового лідера країни про потенційну роль України у світовій політиці.

Источник: depo

У Зеленського легалізують ігровий бізнес для «обілєчіванія» Кабміном і Аваковим?

Шанси 99 зі 100.

Нарешті у «Наших грошей» опинився законопроект «Про державне регулювання діяльності щодо організації та проведення азартних ігор», титрований міністром фінансів Оксаною Маркаровою та головою уряду Олексієм Гончаруком (скачати весь текст). Днями Гончарук обіцяв, що завдяки саме цьому проекту з вулиць приберуть нинішніх лотомутантів, а держава заробить на легалізації ігорки 2-2,5 мільярди гривень.

На жаль, все не так добре.

Проблема перша. Скільки точок залишиться? Ключовою антимутантською новелою є намір загнати казино і зали ігрових автоматів в готелі. Казино – в 5-зіркові, автомати – в 3-4-зіркові. І при цьому щоб кількість номерів була більшою від 150-200 (200 для Києва, 150 для всіх інших міст). І щоб у кожному залі було не менше 25-50 автоматів також в залежності від розміру міста.

Це добре. Бо великі готелі у нашій не дуже туристичній країні – не на кожному кроці. У Києві їх усього півтори сотні, та й серед них не дуже багато мають понад 200 номерів (це мінімум, визначений ігровим законопроектом для Києва).

Отже, здається, що гравцю доведеться постаратись аби дістатись до місця, де протринькують гроші.

Однак є питання. У законопроекті написали, що по всій Україні дозволять роботу 40 тисяч автоматів. У містах з населенням понад 500 тисяч людей можна відкривати салони з не менше ніж 50 автоматами, у менших містах – не менше 25 автоматів на салон. Також регламентовано, що Києву дозволять 15 тисяч автоматів. Навіть, якщо усі великі готелі скористаються своїм правом, то, значить, передбачається, що в кожному такому салоні буде близько 150 автоматів. У це віриться не надто. Але навіщо тоді дозволяти таку велетенську кількість салонів ігрових автоматів, якщо їх ніде буде розміщувати?

Перейдемо тепер до більш серйозних речей.

Проблема друга. Автомат під соусом букмекерства.

Окрім класичних «одноруких бандитів» у Києві залишиться ще щонайменше 320 букмекерських пунктів, у яких без жодних обмежень буде дозволено встановлювати так звані ставкомати. Це електронні апарати у вигляді тих самих ігрових автоматів, які створені для прийому ставок на різні події. У свою чергу законопроект визначив, що «подія –спортивний, культурний, суспільно-політичний, віртуальний або інший захід або його епізод». Тобто букмекери цілком законно зможуть приймати ставки на те, чи випаде перед гравцем 5 морквинок у рядочок, якщо він натисне певну кнопочку. Фізично це нічим не буде відрізнятись від ігрових автоматів, юридично – так.

Варто нагадати, що і теперішні ігрові автомати маскуються під законослухняні «лотереї», у що різноманітні правоохоронні і виконавчі органи охоче вірять. Особливо після дружнього спілкування із власниками салонів.

Більше того. Законопроект від стадії написання до потрапляння у Кабмін пережив кілька мутацій. І однією з найважливіших втрат стало те, що остаточна версія забороняє розміщувати різноманітні ігрові салони лише у «житловому фонді». Тоді як на початку заборона стосувалась і «житлових будинків». Це означає, що ігорку дозволять на перших поверхах житлових будинків, оскільки там приміщення вже давно переведені у нежитловий фонд. Тобто все як зараз.

Проблема третя. Автомат під соусом лотереї

Виявляється, основна дірка в законі – «автомат – це теж лотерея» –  зовсім не щезає. Вона лише монополізується. Тобто тепер цією діркою зможуть скористатись лише обрані

Планується створення лотерейного монополіста, який буде зобов’язаний відкрити по всій Україні не менше 1 000 пунктів реалізації (це на додаток до тисяч букмекерських пунктів і залів ігрових автоматів). Лотереям дозволили існувати знову ж таки без жодних обмежень щодо житлових будинків. Мета була блага – щоб лотерейні квиточки можна було продавати навіть у продуктових магазинах на касі.

Але при цьому лотереї визнали азартною грою, і тут же написали, що в азартні ігри можна грати в салонах лише по пред’явленню паспорта. Ви уявляєте собі як по паспорту будете купувати квиточок?

Більше того, лотереям дозволили існувати і у електронному вигляді. Саме тому є враження, що ідеологи законопроекту відразу заточились на салони з Video Lottery Terminal. Це лотомати абсолютно схожі на ігрові автомати, на фото ліворуч приклад з Німеччини. Законопроект забороняє VLT бути схожими на рулетку чи покер, але проти 5 морквин – знову нема заперечень.

Проблема четверта. Дахування нелегальних салонів.

Навіть у сучасному бедламі салони ділились на дві групи. Перші – «косили» під лотерею, платячи за це як столичним «організаторам лотереї» ( де факто – політикам національного масштабу), так і місцевим правоохоронним органам ( які частину «прибутку» віддавали на національний рівень).

Ну, а тепер мала б настати легалізація і тих, і тих. Тому найважливішою нормою законопроекту є створення онлайн-системи до якої має бути підключений кожен ігровий автомат України, як би він не називався – VLT, ставкомат, лотомат, беттінг-машина, ігромат, рулетка, тощо. Ця система має контролювати всі ставки та грошові потоки. І як тільки хтось почне хімічити з цими автоматами, то це відразу стане видно у центрі Контролюючого органу, що адмініструє онлайн-систему (ним, схоже, призначать Мінфін). І тоді новий Уповноважений орган (Комісія з розвитку та регулювання азартних ігор) зможе одним рухом дистанційно відключити порушника від системи.

Але є кілька але.

По-перше, на створення і запуск онлайн-системи відвели один рік, тобто цей рік на вулицях офіційно не буде нічого мінятись.

По-друге, якщо якийсь салон вирішить взагалі не підключатись до системи і продовжить існувати у нинішньому стані «чорнухи» – для цього є всі умови.

У ідеальному світі боротьба з повністю нелегальними автоматами мала б виглядати так. Будь-яка людина заходить в салон, підходить до автомату, бачить на видному місці QR-код цього конкретного автомату, фотографує його, завантажує на сайт державної онлайн-системи і там відразу отримує результат – це легальний автомат чи ні. Якщо ні – система сама миттєво формує заяву у поліцію по лінії 102, і наряд тут же виїжджає з мигалками для фіксації нелегального ігрового обладнання. У подальшому на підставі цього протоколу Уповноважений орган приймає рішення про грошове покарання, а органи правопорядку ведуть злочинців до кримінального покарання через суд.

Наш законопроект передбачає геть інше.

Людина може зайти у ігровий салон і з якогось дива вирішити, що у ньому є неправильні автомати. Заяву зі своїми підозрами людина має від руки написати і подати у Уповноважений орган. А там вже члени цього органу мають подумати, чи є підстави вставати зі стільця, потім проголосувати за проведення чи непроведення виїзної перевіркиі. Уявіть скільки днів чи тижнів чи місяців пройде, поки перевіряючі з Києва доберуться до Ізмаїла чи Кролевця, і чи доберуться взагалі.

Бо насправді перед чиновниками буде велика спокуса: попрацювати на державу чи взяти хабар від «чорнушника» і просто динамити роботу? Наприклад в Уповноважений орган надійте 100 заяв про нелегальну ігорку. Чиновник вирішить показово відреагувати на п’ять-десять кейсів, а по іншим 90-95 візьме хабар за нереагування. І на закиди  буде відповідати: «Так я ж бачте – працюю по іншим кейсам, я ж не можу розірватись!»

І мова буде йти про дуже масштабні цифри. Зараз обсяг нелегального ринку оцінюється у 30-50 мільярдів гривень на рік. Прем’єр-міністр Олексій Гончарук розраховує, що держава унаслідок легалізації отримає 2-2,5 мільярди на рік, тобто решта десятків мільярдів залишиться у грі. І якщо гра буде легальною, то з тих грошей також доведеться платити великі податки. Багато хто захоче їх мінімізувати або ж не платити взагалі. Віддаючи «долю малу» тим самим поліцейським Авакова, під дахом яких незаконна «чорнуха» розквітла з 2014 року і продовжується під омофором Вілена Шатворяна. Чи будуть цьому опиратись чиновники Комісії з розвитку та регулювання азартних ігор  зі своїм підвішеним статусом і повної залежності? Нагадаємо, що для їхнього послуху у законопроекті прописали ганебну норму, що уряд може звільнити їх у разі «грубого порушення службових обов’язків… та наявності  інших  підстав,  передбачених законами».

Звісно, може виявитись так, що Гончарук все так завантажить по рецепту україно-російського-латвійского бізнесмена Бориса Баума (докладніше про нього та його роль у легалізації азартного бізнесу тут і тут), що насправді все буде літати і стане добре.

Є дуже великі сумніви. Фактично закон пропонує «салонникам» три шляхи: або ставати білими і йти домовлятись з великими готелями. Або домовлятись із тими, кого вибере держава і ліцензує для «лотерейного-букмекерського» бізнесу, а вже під цим дахом включити ті самі ігрові автомати. Або працювати нелегально, знову ж таки домовившись із чиновниками і правоохоронцями. Варіантів багато, але поки що гіпотеза одна.

Ми поки що ставимо на передахування потоків.

Источник: nashigroshi

Штайнмайер в законе: на что согласился Киев и есть ли в «формуле» вывод российских войск

Новина про те, що Україна погодилася на так звану «формулу Штайнмаєра» щодо виборів на окупованому Донбасі, спричинила справжній вибух в інформаційному полі.

І хоча президент Володимир Зеленський на екстренно скликаному брифінгу запевнив, що «виборів під дулами кулеметів не буде і не може бути», багато хто сприйняв цю новину, як капітуляцію України перед РФ.

Дискусія про цю «формулу» точиться вже кілька тижнів, але ключова претензія до влади лишається точно тією, що і місяць тому.

Банкова не поспішає інформувати Україну про рішення, що визначають долю держави.

Події вівторка є сумним підтвердженням цього факту.

Про офіційне узгодження «формули» Києвом повідомила не наша держава, а російські ЗМІ. Та й сам Зеленський, витримавши півторагодинну паузу, лише підтвердив погодження «формули» і не оприлюднив узгоджений державою текст. Закликавши вірити у те, що влада не перейде «червоні лінії», президент так і не оголосив, якими є ці лінії.

Ця мовчанка додає нервовості до реакції суспільства незалежно від того, чи є достатні підстави для «зради».

Саме тому нині варто нагадати, що насправді означає формула Штайнмаєра, які ризики та загрози у разі її виконання є реальними, а які – ні. “ЄвроПравда” нагадує про чотири тексти, присвячені цій домовленості. Всі вони досі залишаються актуальними.

А на додаток ми маємо нову інформацію про те, що ж було узгоджене цього тижня.

Що підписали у Мінську?

Вперше остаточний текст «модифікованої формули Штайнмаєра» у редакції, прийнятній як для Києва, так і для Москви, в інтерв’ю ЄвроПравді оприлюднив глава МЗС Вадим Пристайко.

Нагадаємо, ця формула регулює, коли має запрацювати закон про особливий статус ОРДЛО, і звучить вона наступним чином:

Закон набуває чинності о 20:00 за місцевим часом в день голосування на дочасних місцевих виборах в окремих районах Донецької та Луганської областей, які призначені та проведені відповідно до Конституції України та спеціальним законом України, що регулює проведення місцевих виборів у згаданих районах. Він діятиме на тимчасовій основі до дня публікації остаточних висновків місією БДІПЛ ОБСЄ по спостереженню за виборами, на основі усталеної практики БДІПЛ ОБСЄ, про відповідність у цілому дочасних місцевих виборів стандартам ОБСЄ та міжнародним стандартам демократичних виборів, а також українському законодавству і в якому міститься відповідь на питання, погоджене у Нормандському форматі, схвалене у Тристоронній контактній групі та направлене Україною у її запрошенні та Діючим головою ОБСЄ Директору БДІПЛ.

Цей Закон продовжує діяти на постійній основі у разі, якщо в остаточному звіті БДІПЛ ОБСЄ відповідно до усталеної практики дійде висновку про те, що дочасні місцеві вибори в окремих районах Донецької та Луганської областей були проведені в цілому відповідно до стандартів ОБСЄ та українського законодавства, відповідаючи на питання, погоджене у Нормандському форматі, схвалене у Тристоронній контактній групі та направлене Україною у її запрошенні та Діючим головою ОБСЄ Директору БДІПЛ»

(прим: можливе лише розходження у перекладі з англійської, якою початково формулювалася ця домовленість)

За інформацією «Європейської правди», 1 жовтня формула була узгоджена саме у цій редакції.

Але ж точно таким було її формулювання і два тижні тому, коли Україна в Мінську відмовилася ставити підписи під цим документом.

Виникає запитання: то що ж змінилося?

Річ у тім, що на зустрічі у Мінську 18 вересня претензії Києва викликав не так зміст документу, як його оформлення. Російська сторона хотіла, щоби під «формулою» стояли одночасно підписи представника України та представників маріонеткових проросійських «урядів» у Донецьку та Луганську; Київ виступав проти такого.

І схоже, що цього небезпечного сусідства вдалося уникнути – принаймні, зараз це визнають навіть російські джерела.

На відміну від «Мінського протоколу» 2014 року, під яким підписалися і той-таки Кучма, представник України у ТКГ, і Захарченко з Плотницьким, нині згоду України на «формулу Штайнмаєра» оформили інакше: окремими особистими листами на адресу ОБСЄ від представника України та від «республік» про те, що вони погоджуються із імплементацією «формули», повідомляє російське держагентство ТАСС.

То що з російськими військами?

Володимир Зеленський у вівторок ввечері запевнив журналістів у тому, що вибори на Донбасі не проходитимуть, доки звідти не вийдуть російські війська. Однак у погодженій Україною «формулі Штайнмаєра» немає ані слова про виведення окупаційних військ.

Як не дивно, у цьому немає суперечності.

Найпростіше тут процитувати колишнього міністра закордонних справ Павла Клімкіна, який був свідком появи «формули» ще у далекому 2015 році. «Треба чітко розуміти, що формула не є дорожньою картою виконання Мінська або планом деескалації. Вона стосується тільки одного пункту Мінських домовленостей: так званого «особливого статусу «ОРДЛО», – писав він у своїй статті на ЄвроПравді кілька тижнів тому.

Натомість виведення військ мало би регулюватися чимось іншим.

У Мінську такі додаткові домовленості не узгодили.

Офіційний Київ каже, що це не є проблемою, та наголошує, що до фінального тексту «формули» увійшла також фраза про те, що вибори на Донбасі мають відбуватися виключно за українським законодавством (до слова, у початковій формулі Штайнмаєра, що фігурувала у 2015-2016 роках, слів про відповідність українському законодавству не було, і їх поява – це вже невеличка перемога наших дипломатів).

Так от, ухвалення закону про вибори, пристосованого до виборів на непідконтрольних урядові територіях – завдання Верховної ради. Саме там мають бути прописані і виведення військ, і інші умови, за яких місцеві вибори на Донбасі в принципі будуть визнані Україною.

До слова, Вадим Пристайко у своєму інтерв’ю також назвав деякі умови, за яких вибори у окупованому Донбасі можуть бути визнані чесними.

Але ще детальніше вони перелічені у статті Марії Золкіної та Сергія Сидоренка  Українізація Штайнмаєра.

Ця публікація готувалася ще до появи остаточного тексту «формули Штайнмаєра», але досі лишається найповнішим аналізом того, як зробити її безпечною для України.

Головний її висновок: сама по собі формула ще не є «зрадою».

Якщо не лишити проведення виборів «на самоплив», якщо висунути чіткі умови та продумати деталі, то вибори на Донбасі можуть стати кроком до повернення окупованих територій під контроль центральної влади.

Є три ключові вимоги, які має висунути Україна, імплементуючи формулу Штайнмаєра.

Перше – це забезпечення безпеки у регіоні ще до початку виборчого процесу. Хто саме повинен контролювати Донбас та гарантувати безпеку на цій території – питання дискусійне. Це може бути і миротворча місія ООН, однак не лише вона. Але у будь-якому разі, окупована територія не має залишатися під повним контролем ані Росії, ані самопроголошених «республік», бо у цьому разі говорити про вільні вибори просто не буде сенсу.

Друга вимога – оцінка відповідності виборів демократичним стандартам має враховувати весь виборчий процес, а не лише день голосування.

І третє – Україна не має погоджуватися на масову амністію бойовикам, наголошуючи на індивідуальному підході у кожному з випадків.

Однак за таких умов, йдеться у статті, здійснити реінтеграцію Донбасу за півроку просто неможливо.

За цей час можна хіба що легалізувати нинішній статус-кво і надати бойовикам «офіційний статус» – але це станеться не на українських умовах та з непередбачуваними наслідками для держави.

І про цей ризик не можна забувати!

Головні загрози

Примітно, що навіть Вадим Пристайко у інтерв’ю, яке ми вже згадували, визнає, що у погодженому в Мінську сценарії «є певний ризик». Його витоки – у тому, що висновок про відповідність виборів законодавству даватиме не Україна, а спостережна місія БДІПЛ ОБСЄ, «якій ми нібито всі довіряємо, але розуміємо ризики» (до слова, не путайте спостерігачів БДІПЛ із їх колегами з СММ ОБСЄ – це хоч і споріднені, але все ж дуже різні організації).

Президент Зеленський у вівторок обійшов це питання увагою, але рано чи пізно йому доведеться пояснювати суспільству, чому він впевнений, що висновки місії ОБСЄ будуть достатньо чесними, і що планує робити Київ, якщо розходження буде завеликим.

Користуючись нагодою, нагадаємо, що про цю історію писали інші дипломати.

Павло Клімкін, який доволі критично ставиться до реінкарнації «формули Штайнмаєра», все ж визнає, що місії БДІПЛ ОБСЄ ще жодного разу не закривали очі на дотримання стандартів аж так сильно, щоби назвати «загалом чесними» вибори під контролем окупантів. «Я не пригадаю, щоби БДІПЛ ОБСЄ спостерігали за виборами на фактично окупованій території…. За цими стандартами вибори не можуть проводитись за наявності іноземних військ та найманців. Потрібні належні безпекові умови»,- писав  екс-міністр у статті «За лаштунками «формули Штайнмаєра».

Разом із тим, головним ризиком Клімкін бачить спроби РФ «розмити поняття стандартів ОБСЄ щодо виборів». «Кремль доводитиме, що серед них є і принципово важливі, і не такі вже важливі», пише дипломат.

Права опозиція, як відомо, сприймає домовленості про формулу ще категоричніше.

Радник президента Порошенка Костянтин Єлісєєв вважає, що імплементація формули Штайнмаєра може бути лише частиною великої дорожньої карти з виконання Мінських домовленостей. «Немає дорожньої карти – немає формули Штайнмаєра. Київ має бачити повну картину врегулювання»,- написав дипломат у статті «Чотири умови для безпеки на Донбасі».

Єлісєєв бачить суттєвий ризик того, що розв’язавши донбаське рівняння, ми можемо отримати ще більшу проблему.

«Форсуючи фіксацію формули Штайнмаєра, Москва продовжує розставляти пастки, оскільки не полишає плани федералізувати Україну. Так, у Кремлі вже натякають про «сядемо, напишемо та зійдемося посередині», але посередині буде максимально широка автономія для Донбасу, що далі нав’язуватиметься всій Україні»,- вважає він.

* * * * *

Чи зможе Україна обійти ці загрози? Коли відбудуться вибори на Донбасі? Чи відбудуться вони взагалі?

Ці та чимало інших питань наразі залишаються відкритими. Але можна з упевненістю говорити, що відповіді на них залежатимуть виключно від команди Зеленського.

Підсумовуючи, можна сказати: документ, що підписаний у вівторок, ще не є «зрадою». І лише чинна влада, яка контролює і уряд, включаючи зовнішньополітичний блок, і парламент – несе відповідальність за те, щоби він не став «зрадою» і надалі.

Але якщо Володимир Зеленський та його команда і надалі будуть приховувати домовленості та програватимуть росіянам інформаційну війну на власному полі, як це сталося у вівторок, то створена ними соціальна напруга може мати наслідки незалежно від того, чи є «зрада» реальною.

Бо навіть за нинішнього високого рівня підтримки чинної влади існує те, на що люди не зможуть заплющити очі. Трагічні події під ВР 31 серпні 2015 року є найкращою ілюстрація цього.

До слова, такий наслідок «формули Штайнмаєра» – якщо вона стане точкою розколу українського суспільства – задовольнив би Кремль якнайбільше.

Источник: for-ua

Зеленський знову планує зустріч з Трампом

Президент України Володимир Зеленський обговорював із американським лідером Дональдом Трампом питання нового візиту на зустрічі в Нью-Йорку.

23-26 вересня Зеленський був з робочим візитом у США для участі в 74-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН. За ініціативою Трампа було конкретно акцентовано: «так, торгівля — з американської сторони у мене відповідає держсекретар, по енергетиці — міністр Перрі», – розповів помічник президента Андрій Єрмак.

Під час зустрічі із Трампом у межах Генасамблеї ООН Зеленський зазначив, що Трамп ніколи не бував в Україні. Відтак він запросив свого колегу відвідати країну з офіційним візитом. Американський президент, зі свого боку, пообіцяв, що відвідає.

Розмова президентів відбулася на тлі гучного скандалу, що виник у Вашингтоні. Він вибухнув через донос американського розвідника. Так, 25 липня Дональд Трамп нібито пообіцяв Володимиру Зеленському, що стосунки між країнами покращаться, якщо Україна поновить розслідування у справі газової компанії Burisma.

До цього причетний син головного конкурента Трампа на президентських виборах Джо Байдена – Гантер Байден. Тож розслідування справи може негативно вплинути на рейтинги кандидатів.

29 вересня Україна вшановує жертв трагедії в Бабиному Яру

78-мі роковини трагедії в Бабиному Яру.

Саме там відбулися масові розстріли нацистами євреїв та ромів, радянських військовополонених, в’язнів Сирецького концтабору, а також радянських підпільників та членів Організації українських націоналістів під час німецької окупації Києва у 1941-1943 роках.

За даними Українського інституту національної пам’яті, за два дні німці розстріляли в урочищі Бабин Яр майже 34 тисячі євреїв. А до 11 жовтня гітлерівці вбили майже все єврейське населення міста – понад 50 тисяч людей. За два роки окупації, жертвами нацистського терору стали від 100 до 150 тисяч осіб. Масштаби трагедії радянська влада намагалась приховати.

«Український народ завжди буде єдиним у прагненні ніколи не допускати будь-яких проявів ворожнечі на расовому чи національному ґрунті», – йдеться у зверненні Президента Володимира Зеленського до українського народу у зв’язку з роковинами трагедії.

«В Україні – сотні скорботних місць, де у роки Другої світової війни лютував Голокост і відбувалися масові страти. Це і Богданівка на Миколаївщині, і Вінниця, Одеса та Житомир, Харків та Закарпаття. Трагічні сторінки історії слід пам’ятати не тільки, щоб шанувати пам’ять про загиблих, а й для того, щоб зробити висновки з минулого та не допустити помилок у майбутньому», – додав президент.

1 2 3 31